Світ руйнувався. Стан повної втраченості, нерозуміння: як і навіщо жити далі. Незабаром, після похорону, мені поча- ли спадати на думку руйнівні думки, що треба розлучитися з чоловіком. Зараз вже не можу згадати, чому й навіщо, але од- ного вечора я наговорила йому зайвого. Щось із цього було не- потрібною правдою, щось – домислами, щось із відтінком зви- нувачень і, швидше за все, безпідставних. Не знаю, можливо, це якась із психологічних стадій прийняття: гнів, заперечення, депресія тощо. Але чоловік розлютився і поїхав. Звичайно, мені потім було шкода, і я почала хвилюватися за нього. У ті дні ми вдвох були абсолютно «оголені», вразливі та емоційно беззахис- ні. Було шкода його, шкода себе, і я продовжувала плакати від своєї безпорадності.
На мій подив, коли він повернувся, то ні тіні образи чи «піс- ного» обличчя не було. Навпаки, він був трохи збуджений і схви- льований. Роздягаючись на ходу, поспіхом почав мені розпові- дати: «Я, звичайно, був засмучений і пригнічений, і ти не пра- ва, що наговорила такого. От мені й захотілося кудись поїхати геть. І чомусь потягнуло саме у той парк, біля нашої лікарні, де ми з Петькою весь час гуляли, поки лежали на обстеженні. І ось, я сиджу на нашій лавці, де я часто зупинявся, коли Петрик за- синав у колясці. Телефон лежить поряд, і раптом на екран теле- фону зверху, з дерева, падає листок!». Я поки що не розумію, до чого він веде, тому стою, дивлюся на чоловіка і уважно чекаю на продовження історії. Він бачить у моєму погляді німе запи- тання і продовжує: «Ти не розумієш! Листок впав на екран і той засвітився!». Я справді все ще не розумію... Він бачить, що я все ще здивована, і каже: «Візьми телефон. Доторкнися будь-яким предметом. Бачиш? Екран не вмикається! Сенсорні екрани включаються лише від пальця чи спеціальних предметів! Але від цього листочка ввімкнувся! А на заставці ж Петюша! Це оз- начає, що він там! Був зі мною поряд!».
Звичайно, мій мозок тоді теж всюди шукав сина, шукав і зна- ходив. Уважно вдивляючись у небо, де пурхали птахи, я постій- но думала: «Можливо, ця маленька безтурботна пташка в небі – тепер мій Петрик, моє Пташеня?». Я часто його так назива-
16
ла через маленький акуратний гострий носик, що дістався йому від бабусі. А ще через співзвучність з його ім’ям. Та й за- раз у кожній пташці, що сидить на гілці за моїм вікном, я ніби відчуваю, що Петя поруч і перевіряє «як ми».*
А того вечора я просто вибачилася за сказане, ми просто міцно обняли один одного й заплакали.
***
Якщо у вас є діти, то ви, напевно, зна-
єте, що у новонароджених перший рік їхнього життя прийнято щомісяця, від дня народження, відзначати невеликим сімейним святом. Звичайно, перебува- ючи постійно у лікарнях, не надто був настрій та й можливість якось відзна- чати ці маленькі важливі дати. Але коли ми в перервах між лікарнями поверта- лися додому, то щомісяця, 17-го числа від дня народження сина, влаштовува- ли невелике свято із їжею на замовлен- ня, смаколиками та атрибутами у ви- гляді ковпаків і кульок. Ну, і звичайно ж, спільне фото з малюком, де він нібито їсть бургер або суші, де типу дмухає на святкові свічки на торті. Нам здавалося це милим та смішним.
Після похорону наближалося чергове 17-е число, коли ми відзначали б вісім місяців від народження Петра. Цього дня я сказала чоловікові, що хочу туди, до парку, до Петі, де чоловік відчув із ним зв’язок, і вдвох почали жваво зби- ратися.
Ми припаркували авто біля парку і прямо на вході в парк, на алеї, хлопець грав на гітарі пісню групи Metallica
* Втративши близьку людину, часто може виникати потреба
в збереженні зв’язку з цією людиною. Шукаючи та помічаючи
певні знаки від померлої людини
у повсякденному житті, ми намагаємося
знайти ті моменти, коли відчуємо
їхню присутність
або підтримку,
що вказує на збереження цього зв’язку. Це може бути пісня, аромат, символ чи ще щось, що асоціюється з цією людиною. Такі знаки допомагають нам відчути, що близька людина
все ще з нами. Це додає нам підтримку у важкі моменти нашого життя. Такий спосіб виявлення зв’язку може бути також важливим і для вираження та розуміння власних почуттів.
17
«Nothing Else Matters». Спочатку ми не звернули на це увагу: парк, музикант, знайома пісня... До речі, ми багато разів були в цьому парку раніше, але ніколи не чули там музикантів. Ми гуляли, спостерігали і обоє подумки чекали «знаків» від Петі. Ми пройшлися тими ж доріжками, якими гуляли з ним у колясці. І, до речі фотографія, яка на заставці в телефоні у чоловіка, де зображений Петюша у нього на руках, з голівкою на татковому плечі, теж було зроблено саме в цьому парку. Ми дійшли до на- шої лавки і присіли. Знаю точно, сидячи там, ми обоє чекали на «знак». Це було видно за шукаючим і настороженим погля- дом мого чоловіка, який намагався не проґавити нічого. У голо- ві лунала та сама пісня, почута на вході до парку. Просидівши хвилин двадцять і не дочекавшись нічого особливого, сумні, ми мовчки поверталися до машини і помітили, що почав накрапа- ти дощ, але ми вже були поряд з автомобілем. Я ще пожартува- ла, що, мовляв, Петрик не дав нам намокнути. Напевно, хотіла все-таки отримати і побачити цей довгоочікуваний знак. Тоді ми ще не знали, але надалі звернули увагу, що завжди! завжди! завжди! у будь-яку негоду і за будь-яких прогнозів на день, на- віть якщо весь день лив дощ, – але в моменти наших прогуля- нок, з нашим янголом, негода стихала.
Сівши у машину, чоловік сказав: «Цікаво, як перекладається текст цієї пісні», і я зрозуміла, що вона теж не виходила у нього з голови. Він швидко знайшов переклад, і ми дуже здивувалися. Перший куплет і перший рядок пісні – це точно було послання від Петі:
Так близько, незважаючи на те, наскільки далеко. Неможливо бути ближчим до серця,
Назавжди довіряючи тому, ким ми є,
І більше нічого не має значення.
***
Коли ми приїхали до парку на Петін дев’ятий місяць, гуляю-
чи знайомими до болю стежками, ми йшли, міцно тримаючись за руки. Між нами вже не було коляски, але ми були один в од- ного, і була надія, що Петя зараз теж десь поруч із нами. Насам- кінець прогулянки, як і раніше, ми вирушили до нашої лавки, через дорогу від великого парку. Варто зазначити, що ця лав-
18