Як Перемогти Дракона Кухонним Ножем

День починався спокійно: кури гуляли подвір’ям, пес Бублик ліниво грівся на сонці, а я доїдав борщ, коли до хати увірвався сусід Омелько.

— Біжимо до центру села, збирається громада.

Навіщо я взяв кухонний ніж на збори???

В центрі був великий натовп, а на трибуні стояв голова села і стривожено викрикнув
— Біда, хлопці! У горах оселився дракон! Громада потребує героя!
Замість очікуваного хаосу всі мешканці села мовчали. Тиша зависла настільки, що було чутно, як у когось у кишені дзвенить монета.
— Я! — вигукнув я, не довго думаючи. — Я врятую село!
Омелько глянув на мене з підозрою.
— Хлопче, ти? Ти навіть курку лякати боїшся!
— Це було минулого року, тепер я сильніший!
Я підняв кухонного ножа, який був ближчим до мене, ніж хоч якась зброя.
— З цим я зможу все!
Староста тільки зітхнув і похитав головою:
— Ну що ж, нехай! Якщо не повернешся — хоч боргів не залишиш.
— Спасибі за підтримку, — буркнув я і кинувся в гори, намагаючись приховати нервовість.
Село проводжало мене поглядами, які більше нагадували вираз "ми прощалися з дурнем" ніж "успіхів, герой". Але я йшов, високо піднявши голову, переконуючи себе, що страх — це нормально, а дракону все одно не доведеться знати, як сильно у мене тремтять коліна.
Пес Бублик ліниво розплющив одне око і, мабуть, вирішив, що така цікава пригода вартує його уваги, бо покинув своє сонячне місце й побіг слідом.
— Ти теж зі мною? — спитав я, зупинившись на краю села.
Бублик махнув хвостом, мовляв, а хто, як не я?
— Ну, тоді вперед, команда мрії, — усміхнувся я, поплескавши його по боках.
І ми рушили до гір, де на нас уже чекала невідома, але безсумнівно небезпечна пригода. Бублик, який весело гавкав і намагався витягнути мене з кропиви, виглядав значно більш впевненим у нашій місії.
— Ну, бодай хтось із нас знає, що робить, — пробурмотів я, витрушуючи з рукава колючки.
Дорога за скелями почала ставати цікавішою: вузька стежка вела між гострих каменів, а навколо вже відчувався запах сірки. Було очевидно — ми наближаємося.
— Бублику, це ти теж чуєш? — спитав я, коли з глибин гір долинув дивний звук, схожий на гарчання, змішане з хропінням.
Собака насторожився, а потім, ховаючись за мої ноги, знову підняв голову.
— О, то ти теж не такий хоробрий, як здавався, — усміхнувся я. — Ну що ж, поділимо страх на двох.
Ще кілька кроків — і перед нами з’явився вхід до печери. Він був величезний, темний і, здавалося, дихав.
— Тук-тук, є хто вдома? — тихо спитав я, більше для себе, ніж для когось.
Зсередини долинув звук, від якого я ледь не впустив свій "меч" (а точніше кухонний ніж). Це було глибоке, басове гарчання, яке переходило у важкий подих.
— Ну, тепер вже нема куди тікати, — сказав я, більше себе переконуючи. — Пішли, Бублику.
Разом ми ступили у печеру, яка виявилася навіть більшою, ніж я уявляв. Стіни вкривали загадкові малюнки, що нагадували сцени зі старих легенд, а під ногами хрумтів пісок, змішаний із кістками.
— Гостя не чекали? — пролунало раптом.
Я застиг. Це був не гарчання і не подих. Це був голос. Низький, спокійний і несподівано... ввічливий.
— Що ти тут робиш, сміливцю? — продовжив голос, і з тіні виповзла величезна чорна голова. Очі дракона сяяли, як два смарагди, а зуби були гострими, але на диво чистими.
— Я... я прийшов, щоб... щоб... — я судомно шукав слова, намагаючись не виглядати таким розгубленим, яким себе почував.
— Щоб врятувати село? Вбити мене? — дракон хмикнув, видихнувши легку хмару диму. — Знаєш, хлопче, це трохи банально.
Я кліпнув. Чи це був сарказм? Дракон, який жартує?
— А ти… ти точно дракон? Тобто, справжній?
— Ха! — його сміх рознісся печерою. — Звісно, справжній! Але я втомився від цих історій про героїв. Давай поговоримо. Що ти скажеш, якщо я запропоную дещо краще за бій?
Бублик підняв вуха і зацікавлено нахилив голову. Я зрозумів, що пригода тільки починається. Було несподівано. Я стояв із ножем у руках, вкритим кремом, і намагався зрозуміти, як усе це сталося. Бублик злизував шматки торта з підлоги, явно задоволений результатом.
— Ти кондитер? — перепитав я, намагаючись уявити величезного золотистого дракона, який прикрашає тістечка.
— А чому ні? — відповів він, хизуючись своїм блискучим хвостом, наче то був білий фартух. — Золоті гори, скарби, охороняти замки — усе це нудно. А от створювати щось, що приносить людям радість… — дракон театрально витер уявну сльозу. — Це мистецтво.
— Але чому ти живеш у горах? — я все ще не міг позбутися підозри. — І чому люди думають, що ти страшне чудовисько?
Дракон зітхнув, його величезні крила опустилися.
— Ох, люди завжди бояться того, чого не розуміють. Мій дим — це просто запах випічки. А гарчання? Це я тренуюся співати, поки чекаю, поки пиріг охолоне. Але знаєш, — він нахилився ближче, його очі блищали, — ніхто не наважується прийти і перевірити.
— Окрім мене, — гордо додав я.
— Ну, ти зі своїм ножем і Бубликом, звісно, герой дня, — сказав він, посміхаючись. — Але якщо вже ти тут, то маю пропозицію.
— Яку?
Дракон відсунув залишки торта і витягнув величезний піднос із чудернацькими тістечками.
— Допоможи мені переконати село, що я не страшний. Повернешся з цими, скажеш, що це від дракона. І якщо сподобається — я зможу продавати свої десерти через тебе.
Я кліпнув. Це була пропозиція співпраці?
— То ти хочеш стати постачальником тістечок?
— Саме так! — гордо заявив дракон. — Люди більше люблять їсти, ніж битися. І це вигідніше, ніж накопичувати золото.
Я знизав плечима. Це було дивно, але… можливо?
— Гаразд, спробуємо. Але якщо твій крем занадто солодкий, село точно мене розірве.
— У мене бездоганний смак, — запевнив дракон і підморгнув. — Ну, хіба що трохи карамелі додам.
І так почалася нова історія. Село отримало свої перші "драконячі" десерти, а я став офіційним "героєм з тістечками". Хто знав, що шлях до порятунку села лежить через солодощі?
Коли я повернувся, мешканці села зустріли мене як героя. Вони не знали, що дракон просто кухар, тому мої слова прозвучали, як справжній подвиг.
— Ти переміг дракона! — кричали всі, аплодували і підкидали мене в повітря. — Як ти це зробив?
Я усміхнувся, відчуваючи себе трохи незручним у цій новій ролі.
— Так, він більше вас не потурбує, — сказав я, намагаючись не видавати, що справжня "перемога" була зовсім іншою.
Мешканці села не знали всіх деталей, але це й не було важливо. Важливим було те, що я повернувся з гарною новиною: дракон більше не загрожує, а, навпаки, приносить смачні десерти.
Відтоді дракон почав поставляти до села свої торти, випічку та інші кулінарні шедеври. Торти були неймовірно смачні, з кремом, який танув на язиці, і з фруктами, які наче створювали гармонію на кожному шарі.
Я став офіційним дегустатором. Всі селяни приходили до мене за порадами, а я, випробувавши кожен новий шедевр, оголошував: "Цей — на найкращий!" Торт на селі став символом не лише перемоги над уявним чудовиськом, а й нової дружби, яку ми уклали з драконом.
Згодом я усвідомив, що справжній герой не завжди той, хто виходить на битву з мечем у руках. Іноді героєм стає той, хто знаходить смак у житті, навіть якщо для цього потрібно використати кухонний ніж. І вже більше не було необхідності шукати дракона в горах, бо найкращий дракон тепер був тут — у селі, серед, нас де його торти приносили радість і надію.