Розділ сьомий

Ще ніколи я не відчувала себе так по-дурному, як зараз. Додому не можна, бо не вистачало тільки втягувати у це все батьків, у сестри зачинено, і на спроби викликати її на зв’язок реакції поки що нуль. Це, до речі, зрозуміло – у Безодні будь-яка інша магія, окрім демонічної, працює специфічно, а Есмонд явно поставив собі ментальний блок, щоб його не смикали студенти кожні три хвилини. Або колеги. Вони ж без свого декана і трошки прожити не можуть…

І я б не стала ні до кого звертатись, якби мені зараз було куди йти! Може, вирушити в академію і попросити, щоб виділили кімнату в гуртожитку?

Ідея чудова. Є тільки один нюанс: про це моментально дізнається мій батько, а він не лишить мене в спокої, доки не почує всю правду. А потім переверне всю академію догори дригом, аби тільки знайти Вінфріда і отримати від нього відповіді на свої питання. Бо ж як це так, його доньку посмів звабити (взагалі-то ні, але батько мене не послухає) якийсь дракон!

То дракон, то демон… Везучі ми з Мелісою дівчата, жодного нормального чоловіка знайти не можемо.

Я вкотре сумовито зітхнула, а тоді оглянула сестрин будинок. Лорд Есмонд де Р’єн мав житлову площу на викладацькій вулиці, що була неподалік від академії Торенвес, і як сюди дістатись, ясна річ, знали всі студенти. Цим знанням вони і скористались, бо під дверима стирчав справжнісінький натовп. Чоловік п’ятнадцять з якимись листками в руках тупцяли біля входу до будинку, дряпалися в двері, стукотіли, перекидались закляттями і явно поняття не мали, як проникнути всередину.

Година вже була досить пізня, як для роботи, але літо, сонце ще не сховалось за обрієм, тож студентська атака продовжувалась. Їм, звісно, не відчиняли.

– А що тут відбувається? – поцікавилась я у юнака, що стояв трохи далі, ніж всі інші.

– Викладач забракував наші курсові, сказав переробити. А там треба підпис декана, – сумовито зізнався хлопець, струшуючи своїм стосиком паперів. – Він ще й прізвище, виявляється, змінив, а у нас на папірцях ще старе, тож підсунути просто так не вийде… Прийшли до деканату, нам сказали, що лорд де Р’єн у відпустці. Як він може бути у відпустці, коли він нам так потрібен?!

– Справді, яке хамство з його боку, – гмикнула я.

– От! Ви розумієте! Ну, коротше, ми просто вирішили прийти до нього додому. Зрештою, те, що він у відпустці, не значить, що він не може нас прийняти!

– Взагалі не значить.

Тато, коли влітку був у відпустці, академію Торенвес відвідував чи не частіше, ніж коли мав робочі дні. Студенти-двієчники кого хочеш знайдуть і притягнуть, якщо їм буде треба…

Те, що викладачі теж люди, ну, чи демони, нікого не хвилює. Прогулювали цілий рік, тепер раптом влітку вирішили за розум взятись, інакше просто повилітають з академії, і відразу знайшли купу претензій до декана і решти. Як то вони сміють відпочивати!

Я ніколи не відносилась до цієї когорти студентів, тож і зараз нічого теплого до них не відчувала. Але їх біду розуміла. Мені теж треба Есмонд! Точніше, його дружина, моя сестра, а вони частіше за все ходять разом… І треба придумати, як їх витягнути з Безодні.

Я вже думала йти, аж раптом, придивившись до студентів, подумала… А на що вони готові, аби декан раптом повернувся? Напевне, на все, що завгодно.

– Вам до якого часу курсову треба здати? – поцікавилась я.

– Та сьогодні останній день! – приречено видихнув мій співрозмовник. – У всього потоку паніка!

Групка студентів-двієчників, помітивши тут новеньку, потихеньку обступила мене з усіх сторін. Вони наперебій загуділи, ділячись своїм страшним горем – мовляв, ніде нема клятого Есмонда, і що робити, як рятуватись від лютої долі і відрахування.

– Знаєте, – примружилась я, – у мене є ідея, як вам допомогти. В домі стоїть сигналізація… Якщо її активувати, лорд де Р’єн обов’язково повернеться додому. Причому, переконана, досить скоро.

Прилетить, як на крилах! Хоча крил у нього нема, але це нікому не цікаві деталі. Головне, що Есмонд і Меліса нарешті повернуться. Правда, трохи совісно так їх смикати, але я подумала, що сама точно не впораюсь. Мені треба моя сестра, негайно! Я її вже бозна скільки не бачила.

– Ми вже намагались кидати у вікна каміння, – поділився зі мною один з двієчників. – Нічого не працює. І в замку колупались…

– Магія просто відкидає нас подалі і не подає сигнал. Не фіксує втручання, – підхопив той, з яким я почала розмову. – Це жах якийсь! Не викладацький дім, а фортеця! І як нам пробитись, щоб сигналка взагалі спрацювала?!

– Це важко, – погодилась я. – Проте шанси є. Я можу спробувати проникнути всередину, але для цього мені потрібна буде ваша допомога.

– Все, що скажеш! – запевнив мене хлопчина. – Заради курсача…

– Ми навіть підпалити будинок готові! Просто він не горить…

– Ні-ні-ні! – замотала головою я. – Нічого палити ми не будемо! – ще цього не вистачає, креативщики недороблені. – Я просто залізу всередину.

– А лорд де Р’єн не сердитиметься? – поцікавився у мене той хлопець, який нещодавно розповідав про браві спроби підпалити будинок.

Де логіка в головах у цих людей?

– Ну, якщо він і буде сердитись, то лише на мене, адже це я намагаюсь проникнути у його будинок, – сподіваючись, що це прозвучало хоч трошки правдоподібно, посміхнулась я. – Тож вам точно нема про що переживати… Отже, ходімо. Я покажу, що маю намір робити.