Розділ шостий

Цього разу перехід через портал був настільки швидким, що я навіть не встигла зрозуміти, що саме сталось. Здавалось, тільки моргнула – і вже опинилась в тому самому бідненькому приміщенні, з якого ми переходили вперше. Тут нічого не змінилось, «храм драконів» лишався таким самим порожнім, тільки ще й вихор кудись зник. Жодної живої людини чи представника іншої розумної раси тут все ще не було, окрім нас з Меррітом.

Настрій у Вінфріда був відверто таким собі. Він обдарував мене невдоволеним поглядом, а тоді, нічого нормально не пояснюючи, явно зібрався піти геть. Та я не мала наміру так просто його відпускати, тож рішуче схопила чоловіка за руку.

– Чекай, – видихнула я. – Що сталось? Нас не розлучили?

– Ні! – сердито озвався Мерріт.

– Чому? Могли б хоч причини пояснити… А ти чого мовчиш? – я бачила, що Вінфрід явно збирається втекти, лишивши мене тут одну, тож трималась за його долоню, ніби той кліщ, не збираючись відпускати від себе далеко. – Що відбувається взагалі? Мені здається, я маю повне право знати. Вінфріде? Це ж і моя доля також!

Дракон явно мав намір мене струсити і втекти. Враховуючи те, що сил у нього і магічних, і фізичних більше, аніж у мене, єдине, що лишалось – скористатись своєю баранячою впертістю і не відступати ні на секунду від своєї мети. Втримати-таки чоловіка і домогтись від нього пояснень.

Вінфрід фактично проволік мене кілька метрів за собою, а тоді, усвідомивши, що я не відчеплюсь, зупинився і роздратовано промовив:

– Наш зв’язок уже закріплений.

– Як це він закріплений? – заморгала я. – Що це означає?

– Що його не можна розірвати! Причому він настільки міцний, що бідолашний пристрій для магічних розлучень зламався!

– Таке буває?

– Буває, – неохоче промовив Вінфрід. – Рідко, але буває.

– Але… Як?

– Є два варіанти, – знизав плечима Вінфрід. – Перший: ми з тобою таки підтвердили шлюб…

Я зашарілась.

– Нічого ж не було! Чи у тебе настільки все погано, що я б навіть не запам’ятала нашу спільну ніч?!

– Ні, – Мерріт скривився. – Отже, перший варіант відпадає. А другий полягає в тому, що при вінчанні Стихії вирішили, що ми ідеально підходимо один одному, і тому пов’язали нас так міцно, щоб ми ніяким чином не змогли позбутись наших шлюбних уз.

– Земля мене погризи, – охнула я. – Це щось типу істинної пари, так? Ваше, драконяче явище?..

– Так, – підтвердив він. – Саме воно.

– І що ж тепер робити?

– Моя мама б сказала, що треба змиритись і відправитись народжувати драконят…

– Нізащо!

– От щось мені підказувало, що ти не погодишся, – гмикнув Вінфрід. – Але інших варіантів небагато… І більшість з них тобі не сподобається.

Мені багато чого не подобалось, причому з самого початку, з того самого моменту, як я вляпалась в цю драконячу історію, але вже що маємо, то маємо. Тепер треба викручуватись та намагатись щось вигадати, базуючись на наявній інформації. Тож я промовила:

– Давай ти спочатку розкажеш мені, причому бажано детально, а потім я сама вирішу, як мені на таке реагувати, гаразд?

Вінфрід осміхнувся.

– А ти смілива. І вперта.

– Дуже. До речі, не сподівайся, що я відмовлюсь від аспірантури.

– Тобто, ми не змогли розлучитись, а все, що тебе турбує, це лише аспірантура? Цікаві пріоритети, – присвиснув він.

– Я сюди за кар’єрою йшла, – відзначила я. – Тож найбільше мене хвилює можливість продовжити навчання і при цьому не мати зобов’язань народжувати тобі драконят з інтенсивністю одне на рік. І навіть одне на десять років. Взагалі народжувати драконят! Чи кого завгодно іншого.

– Зовсім не хочеш мати дітей? – примружився Вінфрід.

– Я ще не вирішила, – чесно відповіла я. – Можливо, колись, коли я закохаюсь в когось, мені і забажається продовжити рід, але це зараз не на часі. Тож…

Дракон підозріло зиркнув на мене, тоді вирішив, що я, напевне, все-таки кажу правду про свої внутрішні бажання, втомлено зітхнув і… Просто відійшов до стіни і сів на брудну, запилючену підлогу. Я потопталась трошки на місці, тоді підійшла до нього ближче і сіла також. Ми притулились плечем одне до одного, і від Вінфріда повіяло сухим жаром, напевне, свідченням його драконячої сутності. Це виявилось приємно. Я не стрималась, скосила погляд на чоловіка і мимоволі замилувалась його профілем. Гарний, зараза. Такі правильні, виразні, різкі риси… Одна біда, матір у нього хвора на всю голову, і ми вже одружені. Тож не вийде великого та чистого кохання.

– А я зовсім не хочу дітей, – похмуро промовив Вінфрід. – Ніколи. Моя матір вважає, що це вихід, але далі я цю заразу не потягну.

– Яку таку заразу? – напружено уточнила я. – Це щось таке, про що мені треба знати? Я можу допомогти? Вінфріде?..

Здається, його розвеселила моя занепокоєність.

– А чому ти так переживаєш? – поцікавився чоловік. – Ти ж начебто мала б мене ненавидіти, хіба ні? Яке тобі є діло до моїх проблем?