Розділ п'ятий

Щойно ми вийшли з ректорського кабінету, як Вінфрід, не надто церемонячись, схопив мене за руку. Я виразно скосила погляд на пальці, що міцно мене стискали, кашлянула і промовила:

– Мені боляче.

– Це щоб ти не втекла, – буркнув Мерріт.

– Та я й так не втечу! – обурено фиркнула я. – Бо я сама в першу чергу зацікавлена в тому, що позбутись цих… Цих… Кайданів!

Очевидно, в тому, як я демонстративно струснула рукою, на якій красувався вінчальний браслет – а він плавненько так викотився з-під рукава, показуючись Вінфрідові на очі, – було презирства достатньо, аби він нарешті зволив розтиснути пальці та проговорити собі під ніс, явно дуже неохоче:

– Пробач. Я звик до того, що моя матір зазвичай намагається одружити мене з жінкою, яка потім не захоче розлучення за всі скарби світу.

Я фиркнула.

 – Ти не настільки бажаний наречений! Проте…

Якщо чесно, було важко втриматись і не окинути чоловіка оцінюючим поглядом. Власне, це я й зробила, а тоді, згадавши, що моя поведінка може трохи виходити за межі пристойності, стрімко відвернулась. Вінфрід Мерріт, чого гріха таїти, чоловік привабливий, і заперечувати це не було сенсу. Я щиро не розуміла, нащо його матері взагалі влаштовувати увесь цей цирк з примусовим одруженням.

– Я не розумію, нащо леді Мерріт взагалі це все вигадала, – промовила я зрештою, вирішивши, що й так вже надто довго мовчу. – Одружила тебе фактично силоміць, не питаючи дозволу. Добре, якби ти був страшним, дурним і бідним, це було б логічно. Але в даному випадку, переконана, вистачає тих, хто добровільно пішов би за тебе заміж. Невже серед них не виявилось жодної жінки, з кою ти справді хотів би побратись?

Вінфрід став як вкопаний посеред академічного коридору, і я аж врізалась йому в спину. Правда, швидко відскочила і схрестила руки на грудях, намагаючись виглядати максимально спокійною і водночас впевненою в своєму питанні. А що таке? Зрештою, він мій чоловік. Я не про щось кримінальне його розпитую, лише намагаюсь зрозуміти, як вляпалась в такі проблеми.

– Моя матір скористалась би будь-якою можливістю одружити мене, – промовив неохоче чоловік. – З жінкою, яка може народити мені дітей, ладних встати на крило.

Я кашлянула.

– Тобто, дітей, які успадкують драконячу подобу?

– Так.

– Але у мене в роду жодних драконів не було. Чому ж я підійшла? Ну, впустимо той момент, що я в принципі не маю наміру народжувати нікому, в тому числі собі, дітей. З чого твоя матір вирішила, що я підходяща дружина?

– Священнослужитель тестував нас на сумісність, там це добре видно, – скривився Вінфрід. – Ходімо. Я не хочу лишатись в цьому шлюбі жодної зайвої хвилини.

Зрештою, мої бажання в даному випадку були подібні до його, тож я заспішила слідом. Але з іншого боку, якось образливо. За мною впадало стільки чоловіків, а тому, якому пощастило отримати мене як свою дружину, виявляється, я не підходжу, він он як демонстративно носом крутить. Цікаво, чому?

– Скажи, – я смикнула його за руку, – невже я настільки тобі огидна?

Ми з Вінфрідом вискочили з академії Торенвес і зараз крокували вулицею.

В місті стояла спека. Дракон крокував так швидко, що я ледь поспівала за ним, а я взагалі-то геть не повільна дівчина. Мерріт, здавалось, намагався втекти від відповіді на моє питання. Та коли ми звернули в тінь, він нарешті зволив трохи сповільнити крок і зазначив вельми неохоче:

– Ти зовсім мені не огидна, Алісо, ти приваблива молода дівчина. Та я зовсім не хороший варіант для того, щоб будувати стосунки. Я б поспішав розлучитись з будь-якою жінкою. А така можливість є тільки до першої ночі, проведеної разом. Після цього драконячий шлюб стає нерозривним. Запечатується магічно. Потім ми вже один від одного нікуди не дінемось.

Не знаю, чому, але мені лестило, що це не я така особлива, точніше, особливо ненависна, а таке ставлення чекало б на будь-яку дівчину. Поспішаючи слідом за Вінфрідом, я задала наступне питання:

– А чому така доля спіткала б кого завгодно? У тебе є кохана?

– Ні.

– Коханий?..

– Алісо! Тим паче, ні!

– Тобі не подобаються жінки? Чи тобі не подобається ніхто? Чи, можливо, ти втратив когось і…

– Вітре всемогутній, ця дівчина хоч колись мовчить?!

Я ображено надулась.

– Взагалі-то мені ця ситуація теж не до душі. Я зовсім не збиралась ні за кого заміж. Тож я просто намагаюсь заспокоїтись всіма доступними мені способами. І ти не робиш краще тим, що гарчиш на мене, мов той розлючений демон.

Вінфрід, здається, тільки зараз зрозумів, що слова його могли прозвучати грубо. Він скосив на мене невпевнений погляд і проговорив:

– Вибач. Я зовсім не хотів тебе образити. Просто… Напевне, це досить складно зрозуміти. Я б не хотів вдаватись в подробиці. Я ні в кого не закоханий, в мене ніхто не помер, і, зрештою, ти більш ніж в моєму смаку, Алісо. Просто я не бажаю шлюбу і не хочу мати дітей. Ось і все. А моя матір мене вже дістала. Ти… Ні в чому не винна. Тож ходімо, позбудемось цих зобов’язань, які звалились тобі на голову так само несподівано, як і мені, і будемо вільні. Так?