Розділ четвертий

Я прокинулась від того, що було дуже гаряче – і мене хтось нахабно обіймав. Ну, як «хтось» – мій «коханий» чоловік, якого я знаю аж півдня.

Звісно, я чітко пам’ятала, що засинала на протилежному кінці ліжка. Можна було б звинуватити себе у надмірній рухливості вночі, але ж я чітко знала, що зазвичай ніколи не кручусь, не перебираюсь на іншу сторону ліжка і точно не намагаюсь закинути ногу на чуже стегно. Так, власне, єдині стегна та інші елементи людського тіла, що опинялись зі мною в одному ліжку до цього моменту, належали моїй сестрі – ми з нею періодично, ще до її заміжжя, влаштовували дівочі посиденьки і засинали потім в одному великому ліжку.

І жодного разу Меліса не жалілась на те, що я кручусь чи намагаюсь повернутись до неї уві сні!

Дуже дивно, що я вирішила розвинути в собі таку паскудну звичку саме в той момент, коли раптом – і, варто сказати, не зовсім з власного бажання, – опинилась в одному ліжку з чоловіком!

Та найцікавіше було не те, що я вклала голову Вінфрідові на груди, і навіть не те, що він міцно обіймав мене за талію, а те, що ковдра була не на нас, а під нами. І вона ж міцненько так притуляла нас один до одного, магічно стягуючись в одну точку.

Я спробувала вибратись з чоловічих обіймів, але марно. Ковдра, невдоволена моєю поведінкою, надійно закріпила мою ногу там, де вона була зараз.

Вінфрід заворушився і відкрив очі. Спробував привстати і хрипко поцікавився у мене:

– Що тут відбувається взагалі? Алісо?

– Це у мене, – прошипіла я, – питання, що тут відбувається? Чому ця ковдра намагається нас спеленати?

Мерріт ледь чутно щось простогнав. Мені здалось, що в тому втомленому скавулінні дуже чітко фігурувало слово «мама».

– Вона знущається, – Вінфрід спробував відкинути ковдру, але був в тому не більш успішний за мене. – Скажена, навіжена жінка…

– Я взагалі не розумію, що відбувається, – пробурчала я. – Святі стихії, вона вважає тебе настільки незграбним з жінками, що молоду дружину до тебе треба припеленати ковдрою?

Власне, певного успіху леді Мерріт таки досягла, бо я відчувала, що Вінфрід таки відчуває до мене потяг більший, аніж хотів би це продемонструвати. Принаймні фізично. От тільки…

Піддаватись цьому я не збиралась, сподівалась, що він також. Не надто приємно стати заручницею бажань чужої матері. Мені потрібне навчання, а не шлюб.

– Моя матір, – зітхнув Вінфрід, – вперто не бажає змиритись з думкою, що я бажаю лишитись самотнім і не хочу жодних драконят. Вона переконана, що… Може таким чином мені допомогти. Я намагався пояснити, що це зайве, але вона не слухає. Можливо, то смішно звучить з вуст дорослого чоловіка…

– Анітрохи. Я б, може, й посміялась, але я бачила твою маму, – запевнила я Вінфріда. – І вона налаштована рішуче. Аж надто рішуче, як для нормальної людини.

– Моя мама – дракониця. А отже, вона вперта, як дракон, сильна, як дракон, і незламна, як дракон, – гмикнув чоловік. – Коли вже вона вбила щось собі в голову…

– То, може, було б краще не пробувати від неї відбитись, а знайти-таки собі кохану жінку, народити з нею драконят і жити собі щасливо?

У відповідь на ці слова Вінфрід скривився так, ніби я пропонувала йому щось страшне.

– Ні.

– Ти ненавидиш жінок? – поцікавилась я.

– Ні! – вигукнув він обурено. – Я нічого не маю проти жінок! Просто я не хочу одружуватись. Мені не потрібно, аби хтось постраждав через мене.

– В шлюбі з тобою на нещасну чекає справжнє пекло? Ти битимеш дружину? Змушуватимеш її сидіти вдома під замком?..

– Я не робитиму нічого поганого, – твердо заявив мені Вінфрід, – але це не означатиме, що поганого не зробить хтось інший чи щось інше… Алісо, я не бажаю обговорювати цю тему. Абсолютно. От зовсім. Для нас двох буде краще просто про це забути і сконцентрувати увагу на нашому майбутньому розлученні…

– І на тому, що ти станеш моїм науковим керівником.

Мерріт ледь не зашипів від роздратування.

– Гаразд, – промовив він. – Давай говорити чесно. Я вірю, що ти – сильна відьма, могутній маг повітря і талановитий науковець. Я не сумніваюсь, що під нормальним керівництвом ти можеш досягнути десятого, а то й дванадцятого рівня, служити при дворі чи стати вільним магом і здіймати у повітря цілі острови, а не тільки легкі пір’їнки. Проте цього всього, Алісо, ти не досягнеш зі мною. Я жахливий учитель. І я зовсім не підходжу в якості наукового керівника жінці.

Знов ці стереотипи!

– Давай ми розлучимось, – продовжував вмовляти він. – І я знайду тобі когось іншого, ще кращого за мене! У тебе буде нормальний науковий керівник…

– Або не буде, бо ти втечеш.

– Я клятву дам!

– Мене це не влаштовує, – хитнула головою я. – Навіть не тому, що клятву можна зняти, а тому, що це час. У мене його нема. Літо підходить до кінця, я хочу бути аспіранткою вже з цього року. При розриві між навчанням та аспірантурою у нас в академії Торенвес знімається купа бонусів! Та й куди мені подітись на цілий рік? Заміж вийти? Так я, – голос зазвучав уїдливо, – вже.