Розділ третій

Кімнату мені справді виділили окрему. Це мало б втішати; принаймні, не доведеться спати в одному ліжку з цим клятим драконом. Але… Це ж треба таке вигадати! Мій чоловік! Та я зовсім не збиралась виходити заміж, я ж ще не збожеволіла!

Так, закони у нас останні п’ятдесят років не такі жорсткі до жінок, як були раніше. І дозволяється також набагато більше. Але… Все, зрештою, залежить від родини. Я з дитинства вважала, що мої батьки – люди дуже лояльні та готові допомогти мені в усьому на світі, думала, що такі як вони ніколи ні до чого не змушуватимуть.

Своє враження про них я змінила, коли відкрились таємниці моєї сестри Меліси. Ми з нею двійнята, завжди були дуже близькі, і до певної миті Мел вважала, що геть не має магічного дару. А потім виявилось, що з чарами у неї такі проблеми, бо батьки штучно обмежили їй доступ до сили. Вирішили, що так буде краще! Врятувати хотіли.

Зрештою, все вдалось виправити, але якщо близьким довіряти можна не завжди, бо ніколи не знаєш, чи зійдешся з ними в понятті власного блага, то що вже говорити про сторонніх! Це була одна з причин, чому я не хотіла виходити заміж.

Має добре пощастити, аби потім не довелось втікати від свого чоловіка, відвойовуючи у нього право на свободу. А обмеження стосовно себе я терпіти не збиралась. І взагалі, мені треба моя наукова кар’єра і воля, я заслуговую цього!

…Тільки замість волі отримала собі на голову дракона, який не бажає одружуватись, вискочила за нього заміж і відмовила в розлученні.

Молодчина, нічого не скажеш.

Може, не так він мені і потрібен як науковий керівник? Знайти його, спробувати все пояснити?

Але Вінфрід кудись злиняв, а я лишилась одна. Ну, тобто, в компанії його радісної матінки, яка буквально світилась від щастя.

– Алісонько! – висмикнула мене з неприємних роздумів леді Мерріт, прослизаючи в кімнату. – Я принесла тобі вечерю! Будеш їсти? Чи, можливо, хочеш спуститись донизу? Я тоді звелю накрити в їдальні, і ми з тобою поспілкуємось там.

– Дякую, я не голодна, – хитнула головою я.

– Алісонько, – вона вмостила підніс на невеликому столику. – Треба їсти. Якщо жінка погано їсть, як вона потім народить сильних драконят?

Я ледь не поперхнулась. Знов ті драконята!

– Тим паче, – продовжила леді Мерріт, – тут все дуже корисне! Те, що має вживати дружина дракона перед зачаттям.

Мої щоки аж запалахкотіли від обурення. Яке таке зачаття? Про це взагалі мови не було! Вона що, знущається, спеціально дражнить?!

Судячи з тієї впевненості, що буквально світилась в очах жінки, вона заводила мову про дітей винятково через власну святу впевненість в тому, що ми з Вінфрідом негайно почнемо вирішувати це питання. Але мене таке становище зовсім не влаштовувало. Власне, якщо леді Мерріт не сліпа, то вона це помітила, бо за кольором я стала, мов червоне покривало в кімнаті.

Тут взагалі було багато червоного. І штори, і килим у мене під ногами, і навіть меблі – ті теж з червоного дерева! Я б обрала щось спокійніше, але щось мені підказувало, що приміщення було обрано невипадково.

– Леді Мерріт, – обережно почала я, вирішивши, що зі своєю тимчасовою свекрухою сваритись не буду і спробую отримати якусь користь, – власне, я не впевнена, що Вінфрід захоче дітей… принаймні, так швидко. Він людина… Ну, тобто, дракон свободолюбний.

– О, аж занадто! – підхопила жінка. – Ти розумієш мою проблему. Впоратись з таким сином майже неможливо. Добре, що ти трапилась на моєму шляху.

– Леді Мерріт, – я вмостилась на краєчку ліжка та обережно зиркнула на неї, – я розумію, що ви бажаєте своєму синові винятково добра, але мені здається, що у нього є власна точка зору. І він не надто згодний, аби його… силою схиляли до якого-небудь варіанту розвитку подій. Тож з драконятами точно доведеться почекати.

– Нема вже куди тягнути, – хитнула головою леді Мерріт. – Я все розумію, молодість, хочеться розваг, проте молодість ця – не вічна! Якщо зараз не подумати про сім’ю, то коли ж тоді?.. Але це нічого. Ви ідеально підходите один одному, тож природній потяг зробить все сам. Драконяча суть завжди бере верх в таких ситуаціях. Ти їж, їж!

Те, з якою впертістю жінка підсовувала мені невідомі страви, тільки зайвий раз вказувало, що поспішати не варто. Я нібито вдячно всміхнулась, взяла до рук чашку з якимось дивним напоєм, але не зробила жодного ковтка. Замість того кинула на Вінфрідову матір довгий, важкий погляд та поцікавилась у неї:

– Невже ви вважаєте, що шлюб за замовчуванням зробить вашого сина щасливим? Адже це не обов’язково означає кохання…

– Ну, – леді Мерріт знизала плечима, – кохання може одразу не бути. Але якщо магія об’єднала вас, отже, вона знає, що робить. Відчула, що ви – мов єдине ціле! Адже твої результати тестування значно перевищили результати Деніз, при всіх її перевагах як молодої дракониці!

– А що, як шкатулка помилилась?

– Вона не могла помилитись. Істинна пара, справжнє кохання… Таке буває лише раз.

Я кашлянула. Щось мені це все подобалось щохвилини все менше й менше.

– А що, як я скажу, що… Ми з Вінфрідом навіть знайомі не були до сьогоднішнього дня? Як ви б на це відреагували?