Розділ перший

Магія вітру вдарила у вікно вже втретє, але нарешті успішно. Вікно зі скрипом відчинилось. Я злодійкувато роззирнулась, а тоді міцно вчепилась у підвіконня. Хоч би ніхто не побачив… Напевне, буде дуже дивно сказати, що я просто прогулювалась повз, якщо мене застануть на тонкому бортику другого поверху, до якого причеплені квіти. Навіть вітряна відьма не може прогулюватись настільки високо, якщо в неї все добре з головою!

Ні, я не хвора, але мені дуже треба всередину. А отримати аудієнцію в Вінфріда Мерріта, наймогутнішого мага моєї спеціалізації у всій Альсорії, дуже важко.

Неможливо, якщо ти жінка.

От що за сексист! У нас в країні давно вже рівноправ’я! На жаль, не всі ставляться до цього так, як треба, і вистачає людей, що будуть фиркати в мій бік тільки через те, що я – жінка, але в академії мене поважали. А цей…

Навіть на зустріч не погоджується!

Лють мене підштовхнула. Я міцніше вчепилась в підвіконня, напружилась, підтягнулась на руках, перевалилась наполовину через борт…

І тут мені на поясницю лягла чужа рука. Судячи з того, що тягнути мене всередину ніхто не збирався, власник руки налаштований був не надто позитивно, але і здійснювати наругу, користуючись моїм становищем, не збирався.

– Хто така? – прошипів незнайомець десь згори.

Голос мав чоловічий, та й долоня явно не дівчині належала.

Говорити в такому положенні було важко. Я спробувала все-таки просунутись всередину, бо зловили мене на гарячому чи ні, а випадати назовні та ламати собі ноги я не планувала зовсім. Тож доведеться йому все-таки затягнути мене всередину!

– Ти наречена?! – я відчула, що мене поступово відриває від підвіконня якимось чудернацьким закляттям. Намацати його межі, виставити щит чи хоч якось захиститись я не могла, і все, що тримало мене – це ота клята рука на поясниці.

Інакше мене б давно вже знесло, причому не вниз, а нагору. В кращому випадку загальмувати допоможе симпатичний дуб, що нависає над маєтком. В гіршому я полечу до неба, а звідти без крил пролечу вниз і зверну собі шию.

– Яка, демон тебе погризи, наречена?! – обурено вигукнула я.

– Так чи ні?!

– Ні! – гаркнула я. – Нічия я не наречена! – говорити, висячи в повітрі, було не так вже й складно, бо мені вже нічого не давило на живіт, зате магія вперто тягнула догори.

– Слава Стихіям! – видихнув незнайомець і шарпонув мене всередину.

Дія закляття миттю зникла. Я за інерцією полетіла вперед, замахала руками, схопилась за свого співрозмовника, бо більше хапатись було ні за кого, і ми з ним полетіли на підлогу.

Чоловік впав першим. Я приземлилась зверху. Він міцно обійняв мене за талію, ймовірніше за все, теж не з власної волі, а автоматично, бездумно, тоді кахикнув і спитав:

– Тоді хто ти?

Я вперлась долонями йому в груди, намагаючись збільшити відстань між нами якщо не до пристойної, то принаймні до більш комфортної. У відповідь він тільки притиснув мене міцніше до своїх стегон. Що ж… Важко сказати, стало гірше чи краще.

Дивлячись яку зону аналізувати!

Перше, що я зрозуміла – чоловік був магом вітру. Друге – вельми симпатичним магом. Чорняве волосся, ясні очі… молодий, до речі, не старше тридцяти років.

Третє – це саме його, паскуду, я й шукала.

– Вінфрід Мерріт? – видихнула я.

– Ти не можеш бути Вінфрідом Меррітом! – обурився маг. – Бо це чоловік. І той чоловік – це я. А ти стовідсотково, – він перевів погляд з мого погляду на груди, – жінка. Хоч і вдяглась, мов хлопчисько.

– Хамло! – озвалась я. – Це нова мода! І мене звати Аліса Беллер!

Судячи з усього, плювати він хотів, як мене звати. Уточнив лише:

– І ти не збиралась за мене заміж?

– Та небо збав!

– Не знаєш мою матінку?

– А ти живеш з матінкою? – моргнула я.

– Ні. Так. Це не має значення! – видихнув він. – Злізь нарешті з мене!

– То це ти мене тримаєш.

– А ти влізла в моє вікно!

– Бо мене не впускали через двері! – обурилась я. – А мені треба було терміново з тобою поговорити! І взагалі, досить лапати мій зад!

Вінфрід нарешті прибрав руки, і я змогла встати. Подумала, чи допомагати йому, але вирішила, що обійдеться, тому деякий час просто похмуро спостерігала за тим, як підводиться чоловік..

– І нащо тобі було зі мною говорити? – поцікавився він, але одразу ж відмахнувся. – Плювати. Це не має значення. Коли вже ти тут, Алісо, і ти не моя наречена, то ти мусиш мені допомогти. Негайно.

Я заморгала. Ще хвилину тому я мріяла почути, що сам Вінфрід Мерріт звернеться до мене по допомогу, але зараз це здавалось не таким вже й великим досягненням. Власне, у мене закрались підозри, що не так з ним все чисто, як мені думалось. Виглядав видатний маг вітру підозріло.

Ні, з силою у нього все добре, я сама відчула, коли він не здійняв мене в небо. Але що це за прохання про допомогу вкупі з питаннями про наречену.