Розділ 42 — про виникнення несподіваних непередбачених труднощів

Новини сьогодні сипалися на голову Ліди як із рогу достатку. Виявилося, що в замок прибули не лише претендентки на роль нареченої короля, а й (сенсація!) принц Йон-Мартін, який провів довгі місяці, подорожуючи королівством.

З цього приводу на вечір призначили розширене засідання королівської ради, куди мала з'явитися і Ліда. Щоправда, ніхто не повідомив її, які питання будуть обговорюватися на засіданні. Чи то принц привіз із далеких провінцій повідомлення про якісь проблеми, що вимагають негайного вирішення, чи засідання буде чисто формальним — просто віддати належне тому факту, що всі члени великої ради нарешті в зборі.

У жодному разі Ліді не хотілося виконувати на засіданні роль дурної ляльки, яка лише кліпає очима, не розуміючи про що мова, тому вона вирішила хоч трохи підготуватися — погортати книги з географії та історії, які вона знайшла у міні-бібліотеці Софоклоса.

Вона влаштувалася у кріслі на терасі та розклала навколо себе фоліанти. Згадалося студентське життя, коли напередодні іспиту намагаєшся впхнути в себе неймовірні обсяги інформації у відчайдушній спробі вивчити за кілька годин те, на що відводилося кілька місяців. А ще згадалася книга, прочитана напередодні, вірніше, не сама книга, а її власниця — Інеса, безнадійно закохана в принца Йон-Мартіна. Напевно, зараз непритомніє від щастя, що предмет її мрій знову поруч.

І варто було Ліді подумати про неї, як про вовка промовка… але вовком була не сама Інеса, а її матір.

Пані Улань влетіла на веранду вся така схвильована, обурена та розбурхана, що стало зрозуміло: випровадити її, не вислухавши, не вийде.

— Я, безперечно, схиляюся перед вашою мудрістю, — несподівано почала вона з комплементу. — Всім серцем підтримую ваше рішення провести бал. Я категорична прихильниця того, що бальні зали, доглядачкою яких я є, повинні хоч іноді використовуватися за призначенням. Та тільки ніякого балу не буде! — відрізала вона з нотками розпачу в голосі.

— Чому? — тільки й лишилося здивуватися Ліді.

— Ходімо, ви все побачите на власні очі! — пані Улань рішуче попрямувала до виходу, не залишивши Ліді іншого варіанту, як слідувати за нею.

У її рухах було стільки експресії, що уявлення Ліди про доглядачку бальних залів повністю перевернулося. Якщо при першому знайомстві вона здалася зарозумілою та сухою, то тепер довелося додати до рис її характеру ще й вибухову темпераментність. Стало зрозуміло, у кого Інеса така емоційна.

— То що ж трапилося? — наздогнавши пані Улань, поцікавилася Ліда.

— Основна родзинка головного танцювального залу — велике дзеркало — розбите.

Вона гнівно змахнула руками, Ліда ж, навпаки, видихнула. Якось можна і без дзеркала бал провести.

— Якщо ви думаєте, що бал можна провести і без дзеркала, — прочитала думки Ліди пані Улань, — то мушу вас розчарувати. Це категорично неможливо! Дзеркало — це душа залу, воно – концентрація самої гармонії та симетрії танцю, воно — кристальне відображення досконалості рухів та музичних звуків. Без нього жоден скрипаль не зможе видобути зі своєї скрипки правильних нот.

Звучало, як сильне перебільшення.

— Але як так вийшло, що дзеркало розбилося? — поцікавилася Ліда.

Здається, за підтримання порядку та цілісність декору якраз і має відповідати пані Улань, чи не так?

— Зал стояв законсервованим з того часу, як бали були негласно заборонені. А сьогодні, коли я дала команду його розконсервувати, стало відомо про цю жахливу катастрофу. Але я знаю, хто в цьому винен!

— Хто?

— Це зухвале мерзенне руде чудовисько!

— Ви про Беладонну? — здогадалася Ліда.

— Так!

— Але чому ви так вирішили?

— Там усюди її шерсть.

Пані Улань відчинила двері бального залу, до якого вони з Лідою якраз дійшли, чи краще сказати добігли, з огляду на те, з якою шаленою швидкістю вони пересувалися.

Картина, і справді, відкрилася досить катастрофічна. Справа в тому, що дзеркало, про яке розповідала пані Улань, виявилося просто гігантським — на всю стіну. Його бокові частини були вкриті жахливими тріщинами, а середина вибита. На підлозі зловісно поблискували десятки великих і сотні дрібних уламків.

— Це був в'єнський кришталь, — скрушно видала пані Улань. — Друге таке дзеркало створити неможливо, у кращому випадку на це знадобляться роки.

Якби Ліда не була запеклою оптимісткою, теж би, мабуть, впала у відчай разом із доглядачкою залів. Але натомість її голова вже працювала у пошуках способу вирішення проблеми. Щось, напевно, можна придумати. Інша справа, інцидент наводив на думку, що хтось не хоче, щоб у замку пройшов бал. Хто ж цей таємничий негідник? Так-то й справді на підлозі можна було помітити сліди рудої шерсті. Однак Ліда слабо вірила, що розбите дзеркало — справа лап Беладонни. Хтось просто міг підкинути сюди її шерсть, щоб пустити всіх по хибному сліду.

— Бал відбудеться у будь-якому разі, — запевнила Ліда пані Улань. — Розпорядіться акуратно зібрати уламки та чекайте нових вказівок.

Вона сподівалася, що вони з Нессі проведуть мозковий штурм і знайдуть вихід. А поки що Ліда вирішила повернутися на терасу, щоб до початку засідання великої ради встигнути хоч трохи погортати сторінки книг з історії та географії. Зручно вмостившись у кріслі, Ліда поринула в читання. Вивчила кілька розділів, і тут раптом задзвонив смартфон.

Смартфон??????!!!

Від несподіванки вона аж підстрибнула. Звичайно, ніякого смартфона тут і близько бути не могло. Ліда потрапила сюди в одній сукні та сандаліях — без сумочки, в якій лежав мобільний. Сумочку Ліда впустила ще до того, як потоком згущеного простору впереміш із водою її вирвало з рідного світу і закинуло в це специфічне середньовіччя. Але звідки тоді пролунав цей приємний звук, схожий на поліфонічний сигнал сучасного телефона? Як не дивно — з кущів, які росли на терасі.

У глибокому здивуванні Ліда відклала книжки і рушила досліджувати рослинність.