Розділ 37 — про те, як з’являються борги

Життя поза замком у довгих подорожах навчило Йон-Мартіна вставати на світанку і цінувати кожну хвилину світлового дня. А сьогодні він прокинувся навіть раніше, ніж зазвичай — задовго до сходу сонця. Щойно освіжився після сну, одразу подався на стайню дізнатися, чи встиг господар таверни підготувати коней для нього та його почту.

Кращі скакуни вже були осідлані і чекали на вершників. Можна було хоч зараз вирушати в дорогу. А чого чекати? Йон-Мартін віддав необхідні розпорядження, щоб його люди, коли будуть готові, споряджалися йому навздогін, а сам скочив на гнідого коня і поскакав у напрямку столиці. Що його так гнало? Вчора, коли Йон-Мартін читав "Королівський вісник", зрозумів, як скучив за братом. У дитинстві вони були як риба з водою. Скільки разів Йон-Ален рятував його з колотнеч, а тепер, схоже, сам потрапив у якусь історію.

Йон-Мартін встиг дістатися діброви, коли помітив, що погода почала псуватися. Ще кілька хвилин тому легкий вітерець ледве торкався його волосся, але зараз піднявся шквал, який змусив його коня нервово пирхати. На горизонті згустилися темні хмари, і небо почорніло, обіцяючи прихід грози.

Принц замислився, чи дочекатися йому свого почету тут, у гаю, чи, навпаки, пришпорити коня, щоб встигнути до грози дістатися найближчої таверни. Його роздуми перервав раптовий порив вітру, який зірвав з голови берет. Той плавно покружляв у повітрі і ніби знущаючись, опустився на тонку гілку старого дуба, що ріс обабіч дороги.

Йон-Мартін підтягнув поводи коня і зупинився біля дерева, оглядаючи можливості порятунку своєї втраченої речі. Але перспективи не тішили. Гілка, на якій висів берет, була настільки тонкою, що її навряд чи вистачило б, щоб втримати пташку, не кажучи вже про нього. А чи потрібен йому цей берет настільки, щоб лізти на дерево?

Цієї миті до його вух долинув стукіт копит. А ось і почет наздогнав. Буде тепер їм привід позубоскалити над беретом, що втік від принца. Він обернувся, але побачив не тих, кого чекав.

Емі вирішила вирушити до столиці рано-вранці. Більшу частину шляху збиралася подолати верхи. На під'їзді до міста планувала зупинитися в одній із таверн, переодягнутися в жіночу сукню та найняти дорогий екіпаж, щоб прибути в королівський замок у належному вигляді. Багато місяців вуличних виступів разом із бродячими артистами дозволили їй накопичити пристойну суму, якої цілком вистачить, щоб здійснити задумане.

Вона залишила записку своїм вірним друзям-артистам, які стали для неї сім'єю — попередила їх, що обставини змусили її на якийсь час покинути трупу. І ще до сходу сонця Емі осідлала свого рябого коня і поскакала до столиці. Вибрала найкоротший шлях між пагорбами через гаї та діброви. За час, поки мандрувала з бродячими артистами, вона так добре вивчила всі дороги Вавельдори, що не боялася заблукати.

Емі швидко і без проблем дісталася невеликого лісу, коли помітила, що здійнявся сильний вітер. Погода псувалася з кожною хвилиною, і грозові хмари вже згустилися над головою. Вона злегка пришпорила свого коня, поспішаючи якнайшвидше знайти укриття. Але незабаром на дорозі попереду Емі помітила фігуру вершника — явно когось з високовельмож, судячи з одягу. Що його сюди занесло за такої погоди? Зазвичай багаті зарозумілі пани подорожують у каретах з численним почтом. З деяких пір Емі не дуже шанувала вихідців зі світських еліт — вони всі наскрізь брехливі та несправжні. Прості циркачі, з якими вона їздила королівством, здавалися їй значно благороднішими і щирішими душею.

Вона під'їхала ближче, і раптом стала свідком дуже мальовничої сцени: порив вітру зірвав берет з голови цього вельможі і закинув на гілку дуба. Емі зупинила коня і не втрималася від легкої усмішки: напевно, скрегоче зубами від досади. Нелегко визнати, що власний берет біжить від тебе, як від чуми.

— У вас проблеми? — спитала вона невинно, хоча сама бачила, що відбувається.

— У певному сенсі, — відповів він, потираючи підборіддя.

Емі помітила, що ситуація викликає в нього скоріше іронію, ніж досаду. Це йому плюс. В іншому ж він повністю відповідав її першому про нього враженню: молодий, красивий і самовпевнений. Майже "прекрасний принц", як їх описують у дурних романах.

— Як сумно, що ви втратили головний убір, коли насувається негода, — Емі намагалася стримати усмішку.

— На жаль, не бачу жодного шансу дістати його.

Для цього вельможі шансів справді не було, але не для Емі. Не чекаючи прохання допомогти, вона зіскочила з сідла і рушила до дерева.

Легко, як кішка, Емі злетіла на гілку і, тримаючи рівновагу, ніби йшла туго натягнутим канатом, рушила до берета. Вона, напевно, могла б зробити це навіть із зав'язаними очима — звичний трюк, яким Емі щовечора розважала публіку. Але вона знала, що для нового знайомого це виглядає вражаюче.

Емі акуратно зняла берет з гілки і зіскочила на землю. "Принц" дивився на неї з виразом легкого здивування та поваги. Вона простягнула йому врятований головний убір.

— Чим я можу віддячити тобі, відважний юначе? — він потягнувся до шкіряного гаманця, пристебнутого до пояса.

— Не варто дякувати. Нагородою мені буде той факт, що шляхетний пан не застудить голову під зливою, яка, вочевидь, ось-ось почнеться, — посміхнулася Емі.

— Та ти ж сам без головного убору, — зауважив «принц». — Думаю, буде справедливо залишити берет тобі. Нехай нагадує про цю несподівану зустріч.

Він натягнув поводи, готовий їхати далі, але перш ніж зникнути з поля зору додав:

— Я вважаю, що добрі вчинки мають винагороджуватися. Якщо тобі колись щось знадобиться від мене, звертайся. Цей берет буде нагадуванням, що я твій боржник.

Емі дивилася вслід своєму випадковому знайомому з легким подивом. Вона зовсім не чекала від нього такого вчинку. Хто він такий, цей “прекрасний принц”?