Розділ 29 — про темниці та бали

Ліда не могла поки що перевірити, наскільки слова Інеси були щирими та правдивими, але інтуїція підказувала, що співрозмовниця не бреше. Її почуття до принца проривалися назовні через її слова та міміку. Так тонко зіграти неможливо. Однак залишалося відкритим питання:

— Інесо, що ви робили в моїй кімнаті?

Вона знову затулила обличчя долонями і приречено сказала:

— Я прийшла вкрасти артефакт.

Вбивча відповідь, але, принаймні, чесна.

— Навіщо?

— Тайнанський метелик-співун приносить удачу. Я сподівалася, якщо стану його господаркою, чорна смуга невдач перерветься. Його високість Йон-Мартін забуде Беладонну, повернеться до замку, знову стане веселим і щасливим, як був колись. І у мене з'явиться шанс.

Мотиви зрозумілі. Еге, на які тільки відчайдушні кроки не йдуть безнадійно закохані. І що тепер Ліді з Інесою робити?

— А як ви взагалі дізналися, що в мене є цей артефакт?

— Так весь замок знає.

— Звідки?

— Сьогодні ви весь день носили з собою скриньку. Прислуга бачила, усі бачили.

Як мило. Не потрібний ні інтернет, ні месенджери, ні соцмережі — і без того будь-яка інформація, чутки та плітки миттєво поширюються замком. Однак, як з'ясувалося, прислуга знала лише про гарну скриньку, яку Ліда носила весь день із собою. Уважні та цікаві мешканці замку звернули увагу на вміст, адже Ліда постійно відкривала скриньку, щоб перевірити, що там з коконом, але ніхто й гадки не мав що за бурий незрозумілий предмет там лежить. Ніхто, крім Інеси. Вона здогадалася, бо дещо знала про тайнанську фауну.

— У тій книзі, яку подарував мені його високість Йон-Мартін, розповідається про одного відважного мандрівника Крістофера, — пояснила вона. — Крістофер побував у багатьох таємничих та незвичайних місцях. Завітав він і на тайнанські острови і описав тамтешню природу.

Ліда теж не відмовилася б почитати цю книгу, особливо розділи, присвячені тайнанцям. Може, розібралася б у властивостях папороті, яка дісталася їй у спадок від Софоклоса. І зрозуміла б, нарешті, чому всі тут вважають її тайнанкою.

— Позичте мені книгу ненадовго? — попросила вона.

Інеса вся зсутулилася, напружилася і замотала головою.

— Ні! Прошу вас, ні! Я хотіла б взяти книгу з собою до в'язниці. Це єдина річ, яка мені справді дорога.

Знову вона про в'язницю.

— Інесо, ваш вчинок, звичайно, заслуговує на осуд. За своє щастя треба боротися, але не в такий кримінальний спосіб. Однак відкладемо поки що в’язницю до кращих часів. Я не розголошуватиму те, що тут сталося — це залишиться між нами. Хочеться вірити, нічого подібного ви більше навіть у думках не допустите. А книгу, я сподіваюся, ви таки позичите мені на пару днів.

Вона кілька секунд мовчки дивилася на Ліду широко розплющеними очима: чи то не вірила, що їй так легко все зійшло з рук, чи, навпаки, вже так налаштувалася страждати за ґратами, що іншого варіанту розвитку подій уже й не хоче. Коханий далеко, сватають іншому, удачу у вигляді метелика здобути не вдалося, так що залишається? Згубити молоді роки у в'язниці холодій і сирій? Ліда раптом усвідомила, що, напевно, вгадала хід думок Інеси. Вона тому була такою відвертою, що поставила на собі хрест. Скільки їй років? На вигляд вісімнадцять, не більше. У такому юному віці складно повірити, що на першому коханні, хай навіть і нещасному, життя не закінчується. Треба переключити її увагу на якогось привабливого хлопця. Хіба мало їх тут, у замку? Глядиш, життя заграє для неї новими фарбами.

Де тут, до речі, молодь тусується? Де заводить знайомства, фліртує? На балі? З тих пір, як мешканці замку вирішили, що він проклятий, мабуть і жодних розважальних заходів не проводять?

— Ідіть, Інесо, готуйтеся до балу, — суворо сказала Ліда. — Це моя вам порада, обов'язкова до виконання.

— Хіба у нас призначений бал? — ще більше розширились очі співрозмовниці. — Бали ж скасовані відколи…

Ага, отже, Ліда вгадала про мораторій на веселощі.

— За п'ять днів… — перебила вона співрозмовницю.

Чи п'яти днів замало для підготовки балу?

— …максимум за десять у нашому замку буде бал. У вас уже готова сукня?

— Сукня? — перепитала Інеса розгублено. Вона тут збиралася сконати у в'язниці і раптом бал. — Здається, є одна. Червона. Я її ще жодного разу не надягала. Її пошили спеціально для балу, але потім бали скасували. Тільки треба буде підігнати. Я трохи схудла.

Воно й не дивно. З таким харчуванням.

І ось на цьому місці, згадавши про тутешню кухню, Ліда заразом пригадала, що в неї ось-ось має початися прийом першого відвідувача — королівського шеф-кухаря.

Вона вивела Інесу з кімнати і вирушила до свого кабінету. На цей раз, не забула прихопити з собою скриньку. Що цікаво, Беладонна теж піднялася і велично пішла за Лідою.

У таверні “Гриби мудрості” зазвичай небагато відвідувачів, та й майстри гри на лютні рідко сюди заходять, щоб розважати публіку, співаючи балади. Зате тут завжди можна знайти новий випуск “Королівського вісника”. За це Йон-Мартін і любив це місце.

Він розмістився зі своїми людьми за одним із столів у найдальшому кутку таверни. Господар подав печеню і кілька засмажених на рожні куріпок. Аромат м'яса, щедро приправленого спеціями, пробуджував апетит, але перш ніж приступити до їжі Йон-Мартін вирішив продивитися вісник. Його погляд одразу ж зачепився за оголошення, ілюстроване гравюрою. Він упізнав руку Фелікса. Той умів зобразити замкове життя так, ніби воно безхмарне і прекрасне.

Але набагато більше за гравюру вразив текст під нею. Що? Брат вирішив одружитися? Пам'ятається, Йон-Ален стверджував, що поки йому не виповниться тридцять, він навіть не думатиме про шлюб. Чи не він вчив, що стосунки з дівами не треба сприймати всерйоз? Що ж сталося? В оголошенні чорним по білому написано, що король шукає наречену. Нижче додається список чеснот, які вона повинна мати. Але чи може в одній панянці поєднуватися стільки талантів, скільки було перераховано в оголошенні?