Розділ 23 — про взаємовигідний обмін

День таки, як і належить, закінчився вечерею. Ліді знову зав'язали очі і повернули її туди, звідки взяли — до їдальні. А там уже і стіл був накритий. Але, на жаль, страви, як і минулого разу, зовсім не вражали. Бракувало спецій і хоч якоїсь родзинки. Не кажучи про те, що більшість продуктів подавалися тут чомусь у вигляді пюре та каш. Проте роль пікантної приправи зіграла присутність короля. Важко пояснити механізм цього явища, але монарх, що сидів навпроти, розпалював у Ліди апетит всупереч своїй підступності.

Першою темою для розмови вирішено було вибрати той самий злощасний артефакт, щасливою володаркою якого Ліда раптом стала. Хай король поділиться всіма відомими йому деталями, якщо вже скинув проблему на свого радника.

— Розкажіть про ту діву, яка дала вам артефакт, — попросила Ліда. — Хто вона? Що отримала натомість?

— Це довга історія, — ухильно відповів король.

Хоче уникнути розповіді? А не вийде.

— Нічого страшного. Я не поспішаю.

— Хіба Сильван ще не видав вам приписи, де вказано лягати спати до десятої вечора? — король запитливо підняв свою красиву ліву брову.

До десятої? Взагалі-то, Ліді лікар призначив відбій о дев'ятій. А король, виходить, у нього на привілейованому становищі, якщо йому дозволено не йти до сну на цілу годину довше?

— Що мені приписи лікаря, коли завдяки вам можливо у мене попереду безсонна ніч? — парирувала Ліда. — Хто знає, коли метелику заманеться вийти з кокона?

Схоже, аргумент Ліди розбудив у королі залишки совісті — він все ж таки вирішив задовольнити її цікавість.

— Це сталося давно, років п'ять тому, — величність відкинувся на спинку стільця, показуючи, що готовий до повільної розповіді. — До Вавельдори прибули мандрівні артисти. Вони виступали на вулицях та площах великих та малих міст, а головний концерт дали у столиці прямо навпроти нашого замку. Їхній яскравий віз, обвішаний строкатими прапорцями та стрічками, вкотився на площу перед заходом сонця. Подивитися виступ зібрався неймовірний натовп.

— Ви також споглядали виставу?

— Так. Мені було цікаво. Афіші говорили, що артисти прибули з Яггеллі. Це королівство відмежоване від нашого високим гірським хребтом, тому яггелонці навідуються до нас досить рідко.

— Чи вдалося їм вас здивувати?

— Вистава була яскравою. Публіці на втіху виступали акробати, жонглери, фокусники, музиканти. Проте все це я вже бачив. Вавельдорські артисти мало чим поступаються. Мою увагу привернув лише юнак-канатоходець. Його представили як Маестро Безстрашність. Трохи пафосно для того, кому на вигляд не більше двадцяти. Але він заслуговував на цей титул своєю неймовірною спритністю і відвагою. Таких ризикованих трюків я ще не бачив.

Ліда вже зрозуміла, що цей юнак і буде головною дійовою особою історії, ось тільки артефакт королю начебто передала дівчина.

— Із заходом сонця вистава закінчилася, глядачі розійшлися, — продовжив він. — Можливо, вже наступного дня турботи та справи змусили б мене забути про вправного канатоходця, якби пізно ввечері я не отримав послання від Маестро Безстрашність. Він дуже просив мене про аудієнцію. Обіцяв, що зможе чимось здивувати.

Ліда вже трохи знала характер короля, а тому не сумнівалася, що той погодився. При всій своїй скептичності, цинічності та інших тиранських схильностях, величність дуже допитливий.

— Маестро справді зміг мене здивувати. Ми зустрілися того ж вечора. Він розповів свою історію. Точніше, не він, а вона. Відчайдушним канатоходьцем виявилася діва. Вона представилася Емі. “Я шукаю свою пані, — розповіла Емі. — У Яггеллі я служила в будинку герцога, одного з братів короля Яггельського. Він мав п'ять дочок. Їм дали найкращу освіту, готували стати спадкоємицями роду, але коли молодшій ледь виповнилося вісімнадцять, вона втекла від батьків. Тепер вони страшенно розгнівані та вбиті горем”.

— Заборонене кохання? — припустила Ліда.

— Емі або не знала, чому її юна пані втекла або просто не захотіла розповідати. Але вона звинувачувала себе, що не догледіла. Вона хотіла будь-що знайти втікачку. Ниточки, як не дивно, вели до Вавельдори. Колись у дитинстві Емі вже доводилося мандрувати світом разом із бродячими артистами, і дечому вона в них навчилася. Тепер та наука стала в нагоді — вона вирішила приєднатися до трупи, яка вирушала до Вавельдори. Артисти переїжджали з міста до міста, Емі скрізь шукала сліди своєї пані. Але безуспішно. Тоді вона зважилася попросити про допомогу мене. “Я чула, що ваші чарівники вміють виготовляти особливе чорнило, — сказала вона. — Подейкують, лист, написаний таким чорнилом, навіть відправлений звичайною поштою, рано чи пізно сам знаходить адресата”.

Це було за межею Лідиного розуміння. Пишеш на конверті лише ім'я одержувача без жодної адреси, відправляєш, а далі обставини складаються якось так, що лист потрапляє до рук того, кого треба?

— У вас справді є таке чорнило? — здивувалася Ліда.

— Було, — уточнив король чомусь у минулому часі, наче тепер алхіміки, здатні виготовити таке, перевелися.

Хоча чому дивуватися, якщо із замку постійно хтось пропадає? Можливо, зниклий попередній радник якраз і був тим алхіміком?

— Емі почала гаряче просити дати їй хоча б кілька крапель. Вона вважала, що це допоможе їй знайти пані. “Я знаю, що їй написати, щоб вона перестала ховатися,  — пояснила Емі. — Натомість я теж дам вам щось незвичайне”.

Тепер картинка у Ліди склалася. Отак і відбувся цей взаємовигідний обмін. Історія дійшла свого логічного завершення.

— Вона не розповіла, звідки у неї кокон метелика-співуна? — вирішила Ліда з'ясувати останнє нерозкрите питання.

— Сказала, що її батько був мисливцем за вдачею. Якось наважився вирушити в тайнанські ліси і приїхав звідти зі здобиччю.

— Ви повірили їй?

— Не знаю, скільки в її історії правди, а скільки вигадки, але я подумав, що продемонстрована нею відчайдушна сміливість заслуговує хоча б кількох крапель особливого чорнила.