Розділ 4 — про те, хто гідний довіри за замовчанням, а хто ні

Такої розкішної кімнати Ліда ще жодного разу в житті не бачила. Світла, простора з високими стелями. Навіть того, що змогли роздивитися її короткозорі очі, було достатньо, щоб прийти в повний захват.

Найбільш незабутнє враження справило ліжко. Його і ліжком назвати язик не повертався. Якийсь мутант меблевого світу, в хорошому сенсі цього слова. На шовковому покривалі, яким був прикритий цей неосяжних розмірів полігон для солодких снів, Ліда нарахувала щонайменше півтора десятки подушок різних форм та розмірів. Не лишалося сумнівів, що під покривалом ховається пишна легка ковдра та м'яка перина. Відчувалося, що середньовічні жителі замку зналися на комфорті. Не так у них тут все було дико і не цивілізовано, як розповідав гід. В усякому разі, Ліда не відмовилася б від такого королівського ложа у себе вдома. Вона належала до тієї категорії людей, котрим дуже важлива зручність ліжка. Хтось з легкістю може заснути на будь-якій вузенькій жорсткій кушетці, продавленому дивані або, взагалі, скрючившись у кріслі, але Ліда не з таких — їй нормальне ліжко подавай, інакше буде перевертатися з боку на бік до ранку, і прокинеться з відчуттям, ніби всю ніч цеглу розвантажувала.

Але не ліжком єдиним. У цій кімнаті вражало все. Взяти, наприклад, величезне вікно на всю стіну. Причому світло, що лилося крізь мозаїчне скло вітражів, було якимось підозрілим — золотисто-помаранчевим, ніби день уже хилиться до заходу сонця. За відчуттями Ліди, зараз мала бути максимум друга година дня, але ніяк не дев'ята вечора. І до речі, звідки тут взагалі вікно та сонячне проміння? Ліда ж начебто була в підземеллі, а тепер, виходить, щонайменше на першому поверсі? Щось вона остаточно заплуталася у просторі та часі.

Не маючи часу сумувати, вона підійшла до вікна. Ну що за напасть? Те, що Ліда побачила, ситуацію не прояснювало, а тільки ще більше заплутувало. Вид з вікна відкривався чудовий, адже замок стояв на високому пагорбі. Однак цей чудовий вид був абсолютно безглуздий. По-перше, за вікном справді вечоріло, а, по-друге, Ліда помітила, як мостом до воріт замку наближається якийсь транспортний засіб, підозріло схожий на карету, запряжену кіньми, і зовсім несхожий на туристичний автобус. Але бог би з нею, з каретою, а хто Ліді пояснить, звідки взявся сам міст та канал, заповнений водою, через який міст був перекинутий? Нічого подібного біля замку і близько не було, коли починалася екскурсія, гід лише мимохідь згадав, що колись давно замок оточували захисні споруди.

 Ліда знову відчула різке бажання якомога швидше відшукати когось із працівників музею, щоб нарешті прояснити ситуацію, яка на очах ставала все більш і більш... цікавою. Ось тільки мантію на місце поверне (це ж цінний музейний експонат), і відразу почне інтенсивні пошуки. Тільки-но Ліда відійшла від вікна і зняла мокру мантію, як почула кроки. Добре це чи погано, але, здається, музейні працівники знайшлися самі.

У відчинені двері спальні рішуче увійшли двоє чоловіків. Вони разюче відрізнялися габаритами: один кремезний, високий і широкоплечий у синьому, другий маленький кругленький у чорному. Його темний одяг різко контрастував з рудою шевелюрою.

Ви любите рудих? Ліду завжди розчулювали володарі мідного волосся та ластовиння. Між іншим, її найкраща подруга була саме рудою, тому, принаймні, до одного з гостей Ліда готова була поставитися довірливо.

— Ось він — найдостойніший з мужів… — з явними нотками єхидства промовив той, до кого довірливості Ліда виявляти не поспішала. І як пізніше з'ясувалося — не дарма.

Вона машинально обернулася, намагаючись зрозуміти про кого йдеться. Хоча який сенс озиратися? Ліда й так знала, що за її спиною нікого нема.

— …наймудріший з мудреців, — продовжив володар синього одягу, киваючи у бік Ліди. Це він про неї? — Поціновувач книжок і мислитель, якому немає рівних, — не пошкодував він сарказму, — посланий самою долею і твоїми стараннями, — широкоплечий перевів погляд на свого рудого супутника, який чомусь мовчав.

Зрозуміло було одне — навряд це працівники музею. Більше того, голос власника синього одягу видався Ліді підозріло знайомим. Тембр точнісінько такий самий, як і у любителя приймати ванни, який ганявся за Лідою по банному комплексу в костюмі Адама. На щастя, тепер він був у іншому, більш імпозантному костюмі. Причому не просто імпозантному. Наскільки дозволяла роздивитися її короткозорість, незнайомець одягнувся в музейні експонати. Яке нечуване нахабство! Що ж, гаразд. Якщо так, Ліда теж знову надягне мантію. Не стояти ж перед чоловіками у мокрій сукні, яка зрадницьки липла до тіла.

Щойно вона накинула на себе оксамитову реліквію, рудий володар чорних шат несподівано віднайшов дар мови. Він здивовано пробурмотів щось на кшталт:

— О боги, мантія її прийняла!

— Як бачиш, Алоїзе, — саркастично констатував любитель ванн.

Однак його супутник не перейняв глузливого настрою. Замість того, щоб сказати якусь уїдливу фразу, він цілком серйозно сказав:

— Схиляю голову перед новим королівським радником.

Любитель ванн супроводжував уклін свого супутника вельми скептичним поглядом.

— Сподіваюся, що це ненадовго. До першої шкідливої ​​поради. Готуй ритуал, — він розвернувся і вийшов із кімнати.