Розділ 17 — про дивні думки

План Ліди спрацював. Вона відвела Гренаттера та Льюлію на терасу і попросила прислугу принести чай собі та гостям. І поки стіл накривали для чаювання, вона помітила в кущах свого крилатого монстрика. Схоже, пані Ф’юіть була в чудовому настрої — вона зручно влаштувалася між двома суцвіттями гортензії і подала голос:

— Ф’юіть-ф’юіть...

Її співи зливалися зі щебетанням птахів, але Ліда вже навчилася відрізняти голос метелика-співуна від голосів інших любителів цвірінькати. Тепер головне, щоб вона залізла комусь із гостей у голову і дала своїй господині знати, що там. Втім, Ліда збиралася і сама трохи побути у ролі психолога та зломщика чужих думок. Свої зусилля вирішила направити на Льюлію. Нехай хоч щось розповість. Чому вона весь час мовчить?

— Напевно, ви були надзвичайно щасливі, коли чунайським шаманам вдалося вилікувати Лео, — спробувала розговорити її Ліда. — Пані Льюліє, розкажіть, що ви відчували, коли син, який мовчав майже два роки, заговорив? Яким було його перше слово?

Та навіть не підняла опущений у чашку погляд. За неї знову відповів Гренаттер.

— Словами не передати, які ми були щасливі, — запевнив він. — Першим словом Леонардо було "мама".

Передбачувана відповідь. Напевно, 99 відсотків дітей саме це слово вимовляють першим.

— А друге слово?

— Друге — тато, — знову видав цілком очікувану відповідь Гренаттер.

Ліді все більше здавалося підозрілим, що Льюлія, як і раніше, мовчить, а її чоловік сипле банальностями. Зазвичай батьків за язик тягнути не треба — у їхньому арсеналі повно кумедних і зворушливих історій про своїх дітей. Вона думала, про що б ще запитати гостей, коли співучий метелик несподівано знову подав голос:

— Ф’юіть… ф’юіть… ви-ик… ра-ас… ти-и… ф’юіть.

Що вона проспівала? Викрасти? Це в чиїй голові такі думки? Гренаттера чи Льюлії? Це кого вони зібралися викрасти? Лео? Це у них такий план на випадок, якщо їм добровільно не віддадуть дитину?

Ліді зовсім перестала подобатися ця підозріла пара. Може, попросити їх на вихід із замку? Нехай забираються туди, звідки приїхали. Вона б, напевно, так і вчинила, але заважала думка: що як перед нею все ж таки справжні батьки Лео? Адже хоч якість докази вони показали, та й зовнішня подібність із малюком у них є. Було б верхом жорстокості завадити батькам і дитині возз'єднатися. Але як зрозуміти, брешуть вони чи ні?

Ліда вирішила з'ясувати для початку хоча б те, що викликало найбільше підозр.

— Пані Льюліє, чому ви весь час мовчите?

За неї знову відповів Гренаттер:

— На жаль, боги не дали моїй дружині голосу.

То вона теж німа?

— Перепрошую, мені дуже шкода, — вибачилася Ліда.

— Ми сподівалися, що чунайські шамани зможуть допомогти і Леонардо, і їй. Але їм вдалося вилікувати лише сина.

— Шкода... — знову повторила Ліда.

У світлі обставин, які щойно відкрилися, вона вирішила прийняти половинчасте рішення. Більше не мучитиме Гренаттера і Льюлію розпитуваннями, але й запрошувати їх залишитися в замку теж не стане. Вона має провести своє власне розслідування. Необхідно переконатися на всі сто, що це дійсно батьки Лео, перш ніж розбурхувати малюка такими новинами.

— Сподіваюся, ви розумієте, що перш ніж щось робити, я повинна переконатися, що докази, які ви надали, справжні, — Ліда кивнула на коробку. — Залишіть мені адресу заїжджого двору, де зупинилися, і я дам вам знати, коли закінчиться перевірка.

Невідомо, чи такої відповіді чекали гості, але Гренаттер сперечатися не став.

— Ми зупинилися на заїжджому дворі, що за квартал від центральної площі.

— Добре, — Ліда підвелася, щоб провести їх, і про всяк випадок застережливо шепнула Гренаттеру: — Мені відомо, що ви думаєте про викрадення.

Він зблід. Виходить, пані Ф’юіть абсолютно точно прочитала думки, а Ліда правильно здогадалася, що це думки не Льюлії, а Гренаттера.

— Не раджу навіть намагатися здійснити задумане, — застерегла його Ліда.

Вона не знала, про яке викрадення йдеться. Поки що її крилата помічниця може проспівати всього одне слово. Але хоч би що там затівав Гренаттер, схоже, Ліда досить сильно налякала його своєю обізнаністю, і він відмовиться від своїх намірів.

Ліда провела гостей і вже збиралася повернутися до кабінету, де в них із Нессі та Феліксом мала відбутися нарада з підготовки до завтрашнього конкурсу краси, але на півдорозі їй зустрівся король.

Судячи з усього, він перебував у прекрасному настрої, бо посміхався. Причому усмішка його була з якимось чи то підтекстом, чи то натяком.

— Я саме шукаю вас, — повідомив він Ліді замість привітання на кшталт “доброго дня”.

— Потребуєте поради? — припустила вона.

А для чого ще королю може знадобитися його радниця?

— Певною мірою, — туманно відповів він. — Ви сьогодні вранці приймали ванну?

Дивне питання.

— Приймала. Але строго у свій час, — про всяк випадок уточнила Ліда.

— А ви там не забули свою річ? — ще таємничіше посміхнувся король.

— Ні.

— Упевнені?

Його погляд пройшовся по Ліді вже якось надто уважно і надто багатозначно.

— Впевнена.

— Тоді ходімо!