Розділ 15 — про несподівані зустрічі

Емі так заглибилася у спогади, що не помітила дещо дивне. Хтось слідував за нею дорогою на відстані кількох десятків метрів. Втім, у галасливій столиці, де натовпи людей поспішають у своїх справах, де раз у раз проходять екіпажі, вози і карети, не так просто помітити, що хтось за тобою стежить.

Вона бачила лише те, що перед очима, а думками була дуже далеко. Думками вона була із Семі. Що тепер із сестрою? Де ж вона? Чи склалося в неї життя з Рено? Що як почуття згасли, і він залишив Семі? А раптом їхнє кохання дало плоди? Що як Семі має дитину? Стільки питань… І ще одне найболючіше: що сестра думає про Емі? Чи вважає її зрадницею? Вона ж не знає, що Емі не видавала її батькові, а лише зробила дурницю, відкривши таємницю старшій сестрі. Тепер Емі дуже шкодувала про це.

Життя в батьківському будинку після того, що сталося, перетворилося на суцільний жах. Батько був у нестямі від люті. Він вважав, що втеча Семі з-під вінця ляже плямою безчестя на репутацію роду. Спочатку Аррнесслоуну збрехали, що його майбутня дружина захворіла. Батько сподівався, що за кілька днів найняті ним люди відшукають Семі, а коли цього не сталося, він придумав інше рішення — Емі мала прикинутися сестрою і вийти заміж за Аррнесслоуна під її ім'ям.

Коли Емі та Семі були маленькими вони любили дурити близьких, міняючись ролями. Природа зробила їх настільки схожими, що навіть рідні не завжди могли їх відрізнити. Але прожити ціле життя під іменем сестри з людиною, яку не кохаєш, здавалося гіршим із можливих покарань. Емі вирішила, що теж має втекти. Напевно, все-таки і їй передалася зухвала яггельська натура. Якось уночі вона переодягнулася у юнака і покинула батьківський дім — втекла в невідомість. Емі сподівалася, що знайде сестру і та її вибачить. І більше вони ніколи не розлучатимуться.

Емі навчилася виживати одна на чужині, незабаром їй почало подобатися вільне життя. Однак головна її мрія знайти сестру, залишалася нездійсненною. Протягом довгих місяців пошуки не давали результатів, але тепер Емі відчувала, що вона, як ніколи, близька до цілі.

Ринкова площа показалася за поворотом, змусивши Емі повернутися в реальність і зосередитися на нагальних справах. Під'їхавши до площі, вона зістрибнула з коня, взяла його під вуздечку і пішла вздовж одного з торгових рядів. Вона не сподівалася, що тут, у столиці Вавельдори, зможе купити собі яггельське вбрання, але їй достатньо буде пари мотків вовни та два відрізи щільної строкатої тканини. З цих матеріалів за вечір та ніч вона зробить те, що треба.

Не минуло й години, як Емі купила все, що запланувала. Можна було повертатися, але несподівано серед нескінченного різноманіття одягу, прикрас та інструментів її увагу привернув невеликий прилавок, де на дерев'яних полицях лежали шпильки, гребні та інші дрібнички. Взагалі, вона давно збиралася прикупити собі кілька шпильок, щоб надійніше кріпити до волосся перуку.

Вона вже збиралася попросити торговця показати їх ближче, як її погляд упав на щось абсолютно особливе — маленьку брошку у формі листочка конюшини. Вона була виконана настільки філігранно, що здавалося, не відрізниш від живої рослини.

І знову накотили спогади. Емі та Семі не любили родовий герб своєї родини. Він здавався надто претензійним — благородна троянда і меч у сяйві променів сонця. Семі якось запропонувала вигадати свій герб, який буде тільки для них двох. Герб сестринської дружби. Вони вирішили, що це має бути листочок конюшини. Конюшина — стійка рослина, на відміну від примхливої ​​троянди. У його простоті прихована особлива краса. І ця брошка була якраз такою: простою і красивою.

З тих пір, як Емі втекла з дому, вона виробила звичку витрачати гроші лише на найнеобхідніші практичні речі, але раптове бажання стати власницею цієї витонченої речі — живого втілення їхнього з Семі сестринського герба, штовхало порушити неписане правило.

— Скільки за брошку? — спитала вона з удаваною байдужістю.

— П'ять шенні, любий юначе, — відповів торговець, кинувши на неї швидкий погляд.

Емі подумки посміхнулася. Зовсім недорого — можна собі дозволити. Вона вже збиралася дістати гаманець, як поруч з'явилася жінка в багатому вбранні — мабуть, дружина якогось високовельможі. Її погляд відразу впав на ту ж брошку.

— Сім шенні, — голосно заявила вона, кинувши на Емі зневажливий погляд. — Я беру.

Емі відчула досаду, але здаватися не збиралася.

— Вісім шенні.

— Дванадцять, — перебила жінка, зарозуміло пирхнувши.

Емі вміла бути впертою та наполегливою. Почалася справжня битва. Жінка підвищувала ціну з легкістю, ніби гроші не мали для неї значення, а Емі щоразу сильніше сумнівалася, чи варто продовжувати. Коли сума дійшла до ста шенні, Емі з сумом усвідомила, що цю битву їй не виграти. Доведеться змиритися, що брошка у формі конюшини, ніби спеціально створена на її замовлення, піде в інші руки.

І тут пролунав новий голос:

— Триста шенні.

Емі обернулася, намагаючись зрозуміти, хто наважився на такий хід. За її спиною стояв не хто інший, як принц Йон-Мартін, з легкою, майже насмішкуватою посмішкою.

У торговця, здається, аж подих перехопило від настільки щедрої пропозиції. Не вірячи своєму щастю, він навіть не став питати інших. Брошка миттю перейшла до принца, а суперниця Емі, невдоволено підібгавши губи, пішла.