Розділ 12 — про слова, які потребують підтвердження

Якби батьки Лео з'явилися кількома днями раніше, напевно, Ліда шалено зраділа б, що малюк нарешті здобуде родину. Але тепер вона мала підстави, всупереч логіці, відчувати абсолютно суперечливі почуття. Вона ледве стримала себе, щоб з досадою не видати щось на кшталт: Лео вже має люблячого тата, який піклувався про нього весь цей час, а де були ви? Довелося зупинити себе і навіть присоромити. Безперечно, для батьків було великим горем втратити сина. Напевно, у них є пояснення, як це сталося і чому розлука виявилася такою довгою. У будь-якому випадку, потрібно їх спочатку вислухати, а потім робити висновки.

— Розкажіть вашу історію, — сказала вона.

— Мене звуть Гренаттер, а мою дружину Льюлія. — охоче почав гість. — Наші імена, мабуть, здаються незвичними для вавельдорського вуха. Це тому, що ми родом з Альбарійського королівства.

Як добре, що Ліда вже встигла хоч трохи ознайомитися з тутешньою географією і знала, що Альбарія — маленька далека гірська країна, відрізана від Вавельдори високим і майже непрохідним гірським хребтом. А щодо імен, то для її вуха і вавельдорські не дуже звичні.

— Наш рід да Конті бере початок з глибини віків і є дуже відомим та поважним у всій Альбарії, — вирішив чомусь підкреслити Гренаттер.

Поки він розповідав, Ліда уважно його роздивлялася — шукала схожість із Лео. Вона відчувала ірраціональне бажання не знайти нічого спільного, але деякі риси були подібні — широко посаджені очі, кучеряве волосся. Щоправда, на відміну від Лео, Гренаттер був блондином, але його дружина мала рудуватий відтінок волосся. Якщо судити суто зовні, то ці двоє цілком могли бути батьками Лео. Тим не менш, Ліда вважала, що да Конті повинні пред'явити якісь більш переконливі докази, ніж просто наявність незначної зовнішньої схожості.

— Шість років тому у нас народився син, — продовжив Гренаттер. — Ми дали йому ім'я Леонардо на честь мого прадіда. З перших місяців його життя ми відчували, що він незвичайна талановита дитина, але не все благополучно було з його здоров'ям — боги не дали йому голосу.

— Ваша дитина народилася німою? Мені так шкода, — щиро поспівчувала Ліда. — Але мушу вас засмутити, те маля, що живе в замку — не ваш син. Хлопчик чудово розмовляє.

Лео буває трохи сором'язливим із незнайомцями, але перетворюється на милого щебетуна, коли спілкується з тими, кому довіряє.

— Так, наш Леонардо був від народження німим, але ми його вилікували, — пояснив Гренаттер. — Із цього все й почалося. Ми об'їздили всю Альбарію в пошуках лікаря, який допоміг би синові, але ні в кого не виходило зцілити нашого малюка. Однак ми не втрачали надії, і коли дізналися, що шаманам Чунайського півострова може виявитися під силу впоратися з недугою Леонардо, вирушили до них. Дістатися можна було тільки морем. Подорож зайняла багато днів. Але все закінчилося благополучно. Чунайські шамани провели ритуал, і Леонардо здобув дар голосу. Однак дорога назад обернулася великою бідою — наш корабель зазнав аварії, розбився об скелі, які капітан не помітив вчасно через сильний туман. Тоді ми втратили нашого сина.

Льюлія дістала з сумочки хустинку і витерла сльози, що виступили на очах. Мабуть, спогади про той день були дуже болючими.

— На нас із дружиною впала балка. Ми обоє знепритомніли і знаємо про подальші події лише з розповідей очевидців. Нас врятували слуги та команда корабля — перенесли до рятувальної шлюпки. Певна річ, вони подбали б і про Леонардо, причому в першу чергу, але він зник. Його не було в ліжечку. У тій метушні та розпачі ніхто не міг зрозуміти, куди він подівся. Його шукали, поки була хоч найменша надія, але не змогли знайти. Наше судно в результаті затонуло, а людей, які перебралися в шлюпки, підібрав корабель, що проходив повз.

— Як же врятувався Лео? — мимоволі вирвалося у Ліди запитання.

— Ніхто не знає. Йому було тоді трохи більше двох років. Мало хто, крім нас із дружиною, взагалі вірив, що він залишився живим. Але ми не втрачали надії. У нас була крихітна зачіпка, і ми вхопилися за неї.

— Що за зачіпка?

— Разом із нами на кораблі був один із чунайських шаманів. Ми найняли його, щоб він поїхав на нашу батьківщину, до Альбарії, де в разі потреби провів би для Леонардо ще кілька лікувальних ритуалів. Цей шаман також зник. Його не було в жодній шлюпці. Ми сподівалися, що він знайшов якийсь інший спосіб урятуватися — і Леонардо з ним.

Ліда слухала драматичну історію про перші роки життя Лео із завмиранням серця, але було в розповіді Гренаттера щось таке, що не давало їй спокою.

— Ми почали пошуки, — продовжив він. — Найняли людей, досвідчених у таких справах. Ми багаті — могли собі дозволити залучити найкращих. День минав за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Жодних слідів так і не було знайдено. Ми зневірилися. Виїхали до нашого заміського маєтку і почали вести тихе життя відлюдників.

Ліда замислилась. З розповіді Гренаттера виходило, що коли Лео загубився, йому було два, а коли одного разу Беладонна привела його в замок, на вигляд йому було близько трьох. Де ж і з ким провів малюк цілий рік?

— Ви знаєте, що коли Лео знайшовся, то звістку про нього рознесли в усі куточки Вавельдори? — Ліда подивилася на Льюлію, але все одно відповів Гренаттер.

— До нашого королівства ця новина не дійшла. Але нещодавно нам випадково трапилася вавельдорська газета трирічної давності — саме той випуск, де було написано про знайденого хлопчика. Ми відразу зрозуміли, що це наш Леонардо, і вирушили в дорогу.

Гренаттер закінчив свою історію, а Ліда поки не знала, як до неї поставитися. У його словах не було логічних невідповідностей, до того ж він повідомив досить багато деталей і подробиць — не схоже, що це суцільна вигадка. Можливо, не все цілком, але якась частина зі сказаного — чиста правда. З іншого боку, розповідь Гренаттера була надто послідовною, він не виявляв ознак хвилювання, не перескакував з одного на інше, як робила б людина, емоційно залучена до подій. Він ніби виклав ретельно завчений текст. Може, звичайно, все пережите давно перегоріло чи Гренаттер від природи не дуже емоційний. А може, Ліда не помічає чогось важливого. І трохи дивно, чому Льюлія не промовила жодного слова.