Розділ 8 — про те, що шпигунські пригоди можуть закінчитися несподіваним поворотом

Ліда та король ненадовго затрималися, даючи Феліксу з Лео піти вперед. Нерозумно було продовжувати за ними стежити — цілком очевидно, що вони не мають жодного стосунку до цвіркунів.

— Фелікс справді подав вам прохання? — було першим питанням Ліди, коли двоє художників: дорослий і маленький — зникли з поля зору.

— Подав, — кивнув король. — Ми розмовляли з ним про це кілька днів тому.

— І що ви йому відповіли?

— Я сказав, що подумаю.

— Та що тут думати? — емоції виплеснулися з Ліди назовні. — Фелікс буде чудовим батьком!

— Він ще дуже молодий, — заперечив король. — І неодружений. Зазвичай, я даю дозвіл на усиновлення лише сімейним парам.

Логіка в його словах була, але іноді треба думати не тільки головою, а й серцем.

— Я теж вважаю, що краще, коли сирота потрапляє до повноцінної родини, але Лео — особлива дитина. Ніхто не зможе зрозуміти його краще, ніж Фелікс.

— Я подумаю, — не пообіцяв нічого конкретного король.

Це була не та відповідь, яку Ліда хотіла б отримати. Але нічого, не зараз, так потім. Вона не залишить короля у спокої, поки не доб'ється, щоб він дав Феліксу дозвіл на всиновлення. Мрія Лео має здійснитися.

Ліда і король вибралися з чагарників на стежку і знову покрокували у бік озера. Як би там не було, а ентомолога-цвіркунознавця треба було вистежити. Щоправда, настрій у Ліди трохи змінився. Якщо протягом першої частини шляху вона була під владою шпигунських пристрастей, то тепер, після того, як їм зустрілися два художники, на Ліду накотив ліричний настрій. Вона насолоджувалася вечірньою красою сплячого лісу та ніжним співом нічних птахів. І от рано чи пізно пташиний щебет почав здаватися їй дивним. Ліді вчувалося, що трелі та посвистування, зливаючись, стають схожими на поліфонічний сигнал смартфона. Знову?

— Ваша величносте, ви це чуєте?

— Що?

— Птахи співають якось по-особливому.

На жаль, вочевидь, на короля їхні трелі не справили враження.

— Біля озера мешкає багато птахів із гарними голосами, — буденно пояснив він.

Тим часом вони вже зійшли на пагорб, з якого відкривався вид на озеро.

— Нам пощастило, що Фелікс зі своїм юним учнем обрали для творчості сьогоднішню ніч, — усміхнувся король, вказуючи Ліді на сусідній пагорб. — Вони вже розклали мольберти і збирають хмиз для багаття.

Таких подробиць Ліда роздивитися не могла, але якісь силуети у вказаному напрямку справді спостерігалися.

— З того пагорба майже все озеро, як на долоні, — продовжив думку король. — Мисливець на цвіркунів, мабуть, не захоче потрапляти художникам на очі, і єдине місце, де він зможе пополювати непоміченим — он та низина.

Це справді був великий успіх — так звузити поле діяльності любителя цвіркунів.

— Десь там, у кущах, треба влаштувати спостережний пункт і чекати, — запропонувала Ліда.

Король і не подумав відмовлятися від її авантюрної ідеї. Наче сидіти півночі в засідці було тим, про що він мріяв усе своє свідоме життя. Загалом, воно й не дивно, враховуючи, який перед Лідою рідкісний авантюрист та інтриган.

Вузькою стежкою вони спустилися в низину і ще навіть не встигли роззирнутися, як король шепнув:

— Хтось іде.

Він тінню пірнув у кущі і затягнув туди ж Ліду. І хоча місце для засідки було обрано спонтанно і поспіхом, це виявився далеко не найгірший варіант. Зарості були досить високими, шустими та... ароматними. Дика смородина! Як же Ліда любила цей аромат, який ні з чим не можна переплутати. Якщо нарвати тут листочків, такий чай можна зробити, що він легко складе конкуренцію м'ятному.

Втім, думки про чай довелося відкласти на потім, а всю увагу зосередити на звуках. Ліда завмерла, намагаючись зрозуміти, чи справді хтось іде. Шурхоту, характерного для пересування людини, вона не вловила, зате з сусіднього куща пролунало пташине щебетання.

— Ф’юіть-ф’юіть...

Чи то у Ліди сьогодні зі слухом було щось не те, чи то тутешні озерні птахи володіють аж надто унікальними голосами, але трелі та пересвистування, які долинали до вух, несподівано стали складатися в щось членороздільне:

— Ф’юіть-ф’юіть... нагооо... дууу... ф'юіть... вааатиии... ф'юіть... нагооо... дуууу... ва-ати... ф'юіть...

— Чуєте? — прошепотіла Ліда королю. — Як дивно.

— Що саме?

Якщо перепитує, значить, нічого незвичайного не чує. Може, й Ліді здалося? Та ні, з кущів знову пролунало:

— На-а… годууу… ва-ати…

Десь колись щось схоже вона вже чула. Це був наче уривок чиєїсь думки, проспіваний пташкою на різні лади. А чи пташкою? Ліда раптом згадала свій сьогоднішній дивний сон. У ньому метелики-співуни саме ось так дивно і співали. Як сказав темноокий пан із її сну, який просив запам'ятати його ім'я, вони виспівують те, що звучить у головах людей. Що як це справді так, і співає не птах, а метелик-співун, який нещодавно вилупився з кокона, подарованого королем?

Але чию думку він підслухав і горланить тепер на все горло? Хто кого чим і навіщо хоче "нагодувати"? Розвинути ідею не вдалося, тому що співун затих і стало чути звуки наближення кроків. Ліда миттю відчула викид адреналіну. Нарешті, зараз стане зрозуміло, що за таємнича особистість відловлює ночами цвіркунів.

Король розсунув кілька гілочок, щоб було краще видно, хто крокує стежкою, і Ліді довелося мало не повиснути на ньому, щоб теж визирнути у імпровізоване віконце.

— Сильван, — здивовано прошепотів король.

І Ліда теж впізнала в статному силуеті з сачком у руках лікаря. Він пройшов повз, не помітивши, що за ним стежать. Лікар обрав для полювання невеликий лужок на березі озера і почав ловити комах, чим остаточно видав себе.

Ліда і король деякий час мовчки спостерігали, як Сильван скаче галявиною, розмахуючи сачком. Видовище було ще те. Завжди такий солідний, такий респектабельний, такий строгий лікар у ролі нічної грози цвіркунів справляв незабутнє враження.

— Цікаво, нащо вони йому? — від безмовного реготу у короля тремтіли плечі. — Може, робить із них свої зілля? Це тому у його мікстур такий неприємний смак?