Розділ 7 — про те, кого можна зустріти вночі у лісі

Ліда здивувалася, як швидко вони з королем стали спільниками у цій сумнівній авантюрі. Вона тільки-но натякнула, що любителя цвіркунів можна вистежити сьогодні вночі біля озера, а король відразу вхопився за цю ідею.

— Думаю, нам варто в цей теплий вечір прогулятися берегом, — заявив він. — Скільки часу вам потрібно, щоб зібратися?

— Якщо ви, нарешті, вийдете звідси, то вже за двадцять хвилин я буду готова до будь-яких прогулянок.

Король із задоволеним виглядом посміхнувся і зволив злізти з бортика ванни.

— Чекаю на вас у своєму кабінеті. Скористаємося таємним ходом.

Щойно він пішов, Ліда вилізла з "джакузі", швиденько витерлася, накинула халат і помчала збиратися. Яке щастя, що у її гардеробі сьогодні з'явився костюм для верхової їзди. Він просто ідеально підходив для майбутньої вилазки. Практичний, зручний, не маркий.

Ліда настільки швидко збиралася, що за її відчуттями вклалася не те що у двадцять, а може навіть, у десять хвилин. Вона поспішала не лише тому, що не хотіла змушувати короля чекати, нею рухало пристрасне бажання вистежити того, з чиєї вини сьогодні було зірване засідання. Внутрішнє чуття наполегливо підказувало, що це важливо. Чому? Ліда не знала відповіді. Здавалося б, яка шкода може бути у колекціонуванні цвіркунів? Але якщо інтуїція вимагає не залишати ситуацію поза увагою, то краще дослухатися.

Король для прогулянки до озера теж одягнувся практично і непримітно. Його штани своїм кроєм несподівано нагадали Ліді джинси. Вона навіть уявила собі, як би він виглядав у сучасному одязі, якби до цих "джинсів" додати ще й футболку. Міг би сміливо позувати для глянцевих журналів, ось тільки з його характером фотографи б повісилися.

— Чому моя радниця посміхається? — поцікавився король, при цьому сам розглядав Ліду в "ковбойському" костюмі теж з зацікавленою усмішкою.

Може не посміхатися. Ліда чудово знала, що штани їй личать, у тому сенсі, що не роблять її схожою на чоловіка, а навпаки, підкреслюють жіночність. Навіть найбездушніші сухарі робили їй компліменти, коли вона з'являлася десь у брючному костюмі.

— Я посміхаюся виключно тому, що маю гарний настрій, — відповіла вона королю. — Він завжди піднімається, коли наближається розгадка якоїсь загадки.

— Ви настільки впевнені, що нам вдасться вистежити збирача цвіркунів?

— Якщо діятимемо швидко та обережно, то неодмінно.

Ліда вловила тінь скепсису в погляді короля, і її бажання спіймати на гарячому ентомолога-цвіркунознавця зненацька потроїлося.

Вони попрямували до озера тим шляхом, яким скористалися минулого разу — через потаємний хід, що веде з кабінету короля в одну з дальніх альтанок парку. Звідти до водойми було ще півгодини ходьби через ліс.

Якщо король думав неквапливо прогулятися, то дарма. У планах Ліди було якнайшвидше дістатися озера. Вона боялася, що любитель цвіркунів може бути вже там і якщо не поквапитися, то можна його проґавити.

Однак удача усміхнулася їм навіть раніше, ніж Ліда думала. Коли вони були на півдорозі до озера, вона побачила два силуети попереду. Ага, попалися, панове! Залишилося тільки з'ясувати, хто це. Король, звісно, теж помітив солодку парочку, що неквапливо прямує до водойми.

— Треба їх наздогнати, — прошепотів він. — Тільки треба зійти зі стежки, щоб вони нас не помітили.

Він узяв Ліду за руку і потягнув у ліс. Слід зазначити, рослинність тут була досить густою. Доводилося пробиратися через зарості і при цьому намагатися не створювати шум. Король усе прискорював і прискорював кроки, але Ліда не відставала. Вони досить швидко наздогнали нічних мандрівників і спостерігали за ними з кущів.

На превеликий подив, це виявилися Фелікс і Лео. Ось уже кого Ліда найменше чекала зустріти вночі у лісі. Невже весь цей переполох із цвіркунами влаштували вони? Але навіщо їм ці маленькі стрибучі монстри, та ще й в такій кількості?

Фелікс і Лео йшли дуже повільно, а потім зовсім зупинилися.

— Втомився? — Фелікс присів поруч із малюком навпочіпки.

— Ні, — замотав той головою. — Ні, ходімо далі.

— Втомився, — лагідно заперечив Фелікс.

Він підхопив Лео і посадив собі на плечі. Той довірливо обхопив опікуна за голову.

І такі вони обидва були неймовірно милі у своєму трепетному ставленні один до одного, що Ліда зненацька розчулилася.

Фелікс, притримуючи Лео за ноги, продовжував крокувати у бік озера. Тепер набагато швидше. Ліда і король прямували за ними.

— Коли я був маленьким, батько теж іноді брав мене з собою вночі на озеро, — розповів Фелікс.

— Теж учив малювати зірки? — запитав малюк.

— Так. Зірки, і нічне небо, і те, як вони відбиваються у воді.

Так от, виявляється, навіщо двоє художників вирушили на озеро. Малювати, а не цвіркунів ловити. Це логічно.

— Ми з батьком розпалювали багаття на березі, — продовжив Фелікс свою розповідь.

— А ми теж розпалимо?

— Звісно.

— Він вчив тебе малювати полум'я?

— І не тільки. Іноді ми просто грілися біля вогню.

Вони на якийсь час замовкли. Фелікс просто йшов, а Лео просто дивився на небо, відкинувши голову, а потім малюк раптом сказав:

— Феліксе, я хочу, щоб ти став моїм татом.

У Ліди зненацька навернулися сльози на очі.

Фелікс трохи сповільнив крок. Вона й не уявляла, що має відбуватися в душі після таких слів.

— Я скоро стану твоїм татом,— сказав він м'яко,— я вже подав королю прохання, щоб дозволив тебе всиновити.