Розділ чотирнадцятий

Я тихо, здавлено охнула. Цей звук, напевне, так і лишився нечутним для всіх, хто нас оточував, сховався за музикою. Та ж набирала силу, чіткий ритм врізався в тіло, мов зачакловуючи його і змушуючись рухатись так, як веліла мелодія. Я все ще не знала, що це має бути за танець, але Норберт стиснув мою долоню, обійняв мене за талію, підтягнув до себе, дарма, що в Альсорії така близькість була недопустима для більшості – за винятком хіба що наречених, – і повів, чітко скеровуючи кожен рух.

Доріжка дрібних кроків, потім – рух по широкому квадрату, впевнений поворот голови… Норберт ледь відчутно надавив мені на спину, а я, незрозуміло як зрозумівши його наказ, відкинулась на його долоню, відхилилась назад. Пишна синя сукня, що заважала рухам, раптом спалахнула блакитним полум’ям і перетворилась на легку-легку, здатну знятись у повітря будь-якої миті.

Що зробив Норберт, які чари застосував – я не знала. Та тепер вбрання на мені було майже невагоме, і легка спідниця, зовсім не така пишна, дозволяла танцювати так, як хотілось – і так, як скеровував Норберт. Він вів мене, не сумніваючись в жодному своєму кроці, і ритм ставав все швидшим і швидшим. Все довкола злилось в суцільну пляму. Я знала, що ми єдина пара, що посміла зрушити з місця під цю магічну, швидку, заворожуючу музику, і від думки про це у мене розкривались за спиною крила.

Принцеса Розанна більше ніколи не буде сірою тінню, лялькою, яку можна продати правильному нареченому за голос в Раді! Я існую, маю чітке обличчя, всі довкола знають, хто я така, і не сплутають з іншою дівчиною, не дозволять стерти мене з пам’яті, розтоптати, відкинути геть. Ніколи й нікому я більше не дам з собою вчиняти, хоч королю, хоч самим стихіям…

Норберт вже двома руками обійняв мене за талію і раптом підкинув вгору. Я не чекала цього, проте не злякалась, не скрикнула, навпаки – розкинула руки в сторони і мов зависла на кілька секунд в повітрі. Натхненна, розпалена, повна пристрасті та щаслива від цього танцю…

– Це немислимо! – обурений шепіт врізався мені в спину.

– Як це розуміти?

– Хто це з принцесою?

– Забери свої лапи геть від моєї нареченої!

Останній вигук був уже достатньо гучним, аби не вдалось його проігнорувати, і я каменем рухнула донизу. Норберт спіймав мене так легко, мов я нічого не важила, проте відчувала я себе так, мов до моїх ніг прив’язали важкі металеві гирі. Я обернулась тієї ж миті, як мої ноги торкнулись землі, і впилась поглядом в чоловіка, що зараз насміхався наді мною і посмів втрутитись в цей такий легкий, такий щасливий, повний надій танець.

Просто переді мною стояв ненависний Пол Девіс, руйнівник всіх моїх сподівань.

– Дуже дивно, – зашипів він, не звертаючи увагу на те, що довкола вистачало свідків, – стільки сахатися від мене, не відповісти на жодне запрошення, так розпусно танцювати на Весняному Балу зі стороннім чоловіком і після цього сподіватись, що я візьму її за дружину!

– Сподіватись? – охнула я, не звертаючи вже увагу на те, скільки свідків було у нашої суперечки. – То це я сподіваюсь?! Та у мене є тільки одна мрія: ніколи не чути від тебе таких слів! Мені не потрібен шлюб з гультяєм, що тільки й знає, що витрачати батькові гроші!

Зала загуділа. Король, здається, навіть спробував зійти з трону, я побачила краєм ока рух. Але це все змазалось в одну нестійку картину. Перед очима все пливло від гніву, і я тільки помітила, що Пол заносить руку, аби вдарити мене, щириться хижо, а я стою, мов заморожена, не здатна зрушити з місця, і не можу повірити, що цей скандал відбувається зі мною, хай не спадкоємицею престолу, та все ж принцесою. Ще й публічно! А що б він творив, якби ми були наодинці?

Його рука завмерла в сантиметрі від моєї щоки. Норберт схопив Девіса за зап’ясток і стискав так міцно, що у того навіть побіліла рука. Мені здалось, шкірою Пола повільно розтікався холод. Та хлопець вивільнився досить легко, міцно стиснув кулаки, і їх охопило полум’я.

Девіси були одними з найсильніших стихійників серед аристократів, згадалось мені. Так, з ними могли б суттєво посперечатись бойові маги, що отримали відповідний вишкіл, та, здається, тут такої публіки немає. Хіба що наречений Меліси, але навряд чи він втручатиметься в чужі справи, якось… Не по статусу йому, напевне.

– Вибачся, – звелів Полові Норберт, – перед Її Високістю.

– Що?! І це хто мені буде наказувати? Якийсь дурник, що навіть не стежить за модою? Де вона тебе знайшла, на смітнику?

Насмішка, що дзвеніла в питанні Пола, анітрохи не збентежила Норберта.

– Я звелів тобі вибачитись, – промовив він.

– А я відмовляюсь! – видихнув Девіс. – Тут нема перед ким вибачатись! Є лише баба, яка чомусь вирішила: якщо вона принцеса, то їй можна крутити переді мною хвостом! Та жодна жінка не має права розкривати свою пащу…

Зала загуділа ще гучніше. Боротьба за права жінок з кожним роком розгоралась все сильніша, і, здається, вигук Пола міг коштувати впливу його батькові. Проте чи думав про це мерзотник, що зараз випльовував свої слова, мов отруту? Ясно, що ні. Його цікавило лише самоствердження, і він отримав його сповна.

– Що ж, вибачення більше не приймаються, – зронив Норберт. – Тоді у мене є інший спосіб ставити на місце таких мерзотників.

Його руки охопило те саме біле полум’я, що вже чаклувало довкола моєї сукні. Коли воно погасло, я побачила, що тепер Норберт був у тонких рукавичках. Він стягнув одну з них, повільно, насолоджуючись, а потім кинув її просто в Пола.