Розділ тринадцятий

Я впізнала його одразу – за поглядом, за статурою, за точеними рисами обличчя та впевненою усмішкою на скульптурних губах. Однак все інше… Ні, це був не Норберт, а хтось абсолютно інший, мені невідомий! Лишалось тільки вдивлятись вражено в чоловіче обличчя та намагатись змиритись з думкою, що це дійсно він, і мені не мариться нічого.

Норберт був вбраний у дорогий сріблясто-синій камзол зовсім іншого, відмінного від альсорійського, крою. Та, як на мене, одяг цей виглядав значно привабливіше, аніж те червоне чудо, яке зробив наш королівський кравець Роберт. Здавалось, тканина, з якої пошили Норберту вбрання, була розшита справжнім сріблом. В ґудзиках виблискували справжні сапфіри.

– Норберте, – охнула я, – звідки ти це взяв?

– Я ж обіцяв, що вирішу всі проблеми, – усміхнувся дракон. – Ти готова йти зі мною на Весняний Бал, принцеско?

– Так, – прошепотіла я ледь чутно.

Здається, зараз я не те що на бал, я взагалі йти не могла, настільки була вражена його появою. Коли я втручалась у конфлікт Норберта з поліцією, то вважала, що захищаю простого хлопця, який ледь не став жертвою свавілля.

Ким же він був насправді?

– Хто ти? – прошепотіла я, коли Норберт підставив мені свій лікоть та рішуче повів до палацу.

– Дракон, – знизав плечима хлопець. – Крім того, ти навіть знаєш моє ім’я! Здається, для тебе не мало стати великим дивом те, як я виглядаю, бо й зовні я не змінився…

– Так, але звідки в тебе настільки багате вбрання?

– О, – він осміхнувся. – Я помирився з батьком, і він погодився позичити мені свій костюм з одного з балів. Каже, що мені воно дуже знадобиться.

– То хто ж тоді твій батько, Норберте?

– Відповідь на це питання проста і очевидна, моя люба принцеско. Він дракон.

Я зрозуміла, що не зможу добитись він хлопця ані відповіді, ані конкретних пояснень, тож просто змовкла і насолоджувалась тим, що відчувала поруч з ним. Жодний Пол Девіс, як би він не старався, не зміг би зрівнятися з Норбертом.

Мені раптом стало абсолютно очевидно, що не має значення, якого Норберт походження та хто він насправді. Так, скоріше за все, я знаю про нього надто мало, він приховав щось важливе, те, про що я поки навіть не здогадуюсь. Але від нього віяло такою чоловічою силою, такою впевненістю, що будь-яке зайве знання тут не могло ані завадити, ані допомогти. Я просто тонула в Норбертовій енергетиці.

Ми повільно підіймались палацовими сходами. Дійшли до дверей, що вели до танцювальної зали. Вартові, що звично стояли біля дверей, спочатку спохмурніли, а потім схрестили просто у нас перед носами свої списи.

– Що відбувається? – здивовано видихнула я. – Шановні, чи ви не знаєте, кого бачите перед собою?

– Ваша Високосте, – озвався один з вартових, – ваш батько віддав чіткий наказ. Ви можете потрапити до зали тільки з маркізом Девісом. Вашого супутника наказано відсторонити. Він не має запрошення на Весняний Бал та мусить покинути палац.

Норберт ледь помітно всміхнувся.

– Мені навіть подобаються ці потуги, – хитнув головою він. – Але я сьогодні у гарному настрої, адже зі мною найпрекрасніша дівчина цієї країни. Тож я пропоную вам просто мовчки пропустити нас і забути про цей інцидент раз і назавжди.

Охоронці перезирнулись. Здається, тон Норберта, на диво спокійний і стриманий, справив на них деяке враження. Та вони все одно тримали свої списи – ті самі, які я досі вважала декоративними, адже такою зброєю ніхто не користується вже три з гаком століття! – схрещеними і пропускати нас не збирались. За спиною вже лунали кроки, і хоч я не оберталась, та відчувала, що це не якась інша пара, а саме Пол Девіс, поспішає посприяти моєму проходженню на свято.

Я вже майже була готова видихнути свою тираду, сказати, що я – принцеса, і вони зараз відмовляють королівській особі у її законному праві, але не встигла того зробити. Норберт повів рукою, і списи раптом скувало кригою. Морозні візерунки розповзались від самого вістря до древка, і коли холод добрався до рук охоронців, то прокляття стало переходити і на них.

Чоловіки скрикнули, відпускаючи руки, швидко скинули скрижанілі рукавиці.

– Що ж, добре, що ви такі спритні та не встигли самі потрапити в зону ураження, – всміхнувся Норберт. – І більше не заважаєте нам.

Він торкнувся списів, і ті сніговим пилом упали до наших ніг. Тоді сам штовхнув магією двері та повів мене до зали.

Я могла тільки вражено моргати. Подібну магію мені бачити доводилось лише одного разу, у виконанні Меліси, коли та трохи розповіла мені про власний магічний дар, який в неї прокинувся зовсім нещодавно. Невже Норберт володіє подібною силою? Це неймовірно! Адже він дракон, і магія у нього має бути вогняна!

Я б задала йому це питання вголос, та не мала такої змоги. Ми крокували вперед, і до нас були прикуті погляди десятків гостей. І мого батька також, адже він, сидячи на троні на протилежному кінці зали, спостерігав за всіма запрошеними. Спочатку на його устах цвіла пихата посмішка, але чим ближче ми були, тим похмурішим ставав король. Зрозумів, здається, що свавілля його доньки виявилось дещо успішнішим, аніж він міг принаймні припустити.