Розділ десятий

…Що б сталось, якби той поцілунок таки відбувся? Ця клята думка прокручувалась у мене в голові раз за разом, доки я мчалась до карети, їхала додому, а зараз – долала нескінченні палацові сходи. Я втекла, зараз начебто була у безпеці, і жоден дракон не зміг дотягнулися б до мене у надійному королівському замку, але по жилах ніби розтікався непереборний жар. Що це таке?..

Відчуття були такі, ніби я зупинилась, втекла від дракона лише за мить від спалаху. Невже й правда загорілася б там, якби затрималась коло нього ще хоч на кілька хвилин? Дикість якась, просто жах. Не може на мене впливати подібним чином якийсь… Якийсь…

Та я навіть охарактеризувати його не могла.

– Розанно!

Я завмерла. Батьків огук застиг мене зненацька і був тим більш дивним, що Його Величність рідко дозволяв собі виражатись не надто церемонно, коли нас могли почути інші. Зараз же, на сходах, де і вартових вистачає, і аристократи можуть ходити повз, це взагалі було неочікувано. Мій тато так би не вчинив раніше! Що ж змусило його гукнути мене зараз?

Чомусь аж млосно стало від припущення. Та я повернулась, повільно спустилась сходами на півповерху нижче, до батька, і присіла у глибокому реверансі.

– Ваша Величносте, – промовила з повагою, схиляючи голову. – Я до ваших послуг.

– Ось тільки не треба цих фраз, – відмахнувся він. – Мені здається, обом нам чудово відомо, що… – він затнувся. – Ходімо. Хочу про дещо поговорити з тобою.

Я здивувалась, але зробила над собою зусилля, аби цей подив не видати. Задріботіла слідом за батьком, роблячи вигляд, ніби я найпристойніша та найслухняніша донька на світі.

Ми з ним багато в чому не сходились, і батько ніколи не вважав мене покірною – а я такою, власне, ніколи і не була. Проте іноді мені доводилось підкорятись лихій долі та робити вигляд, ніби бути принцесою та кивати на всі татові пропозиції це одне й те ж.

Він провів мене до свого королівського кабінету. Це була святиня, поріг якої я майже ніколи не переступала. Минулого разу батько викликав мене сюди, аби повідомити своє рішення щодо Девіса, і зараз серце в грудях тривожно забилося, передбачаючи лиху звістку. Але ж не може тато…

– Герцог Девіс був сьогодні на засіданні Ради, – повідомив похмуро батько, – і сповістив мене, що ти не відповіла вже на два запрошення Пола на вечерю. Це правда?

– Так, – коротко озвалась я.

Було зрозуміло, що без пояснення причин не обійтись, але я, як могла, відтягувала неприємний момент.

– Чому ти так вчиняєш? – спохмурнів тато. – Хіба ти забула, що вам разом з ним танцювати на Весняному Балу? А потім тобі виходити за нього заміж? Не варто розлючувати заздалегідь свого чоловіка. Переконаний, ти в шлюбі з цим і так чудово впораєшся, без зайвої підготовки.

Батькові слова звучали образливо. Та він, напевне, того і добивався, намагався вколоти мене своїми словами, зробити боляче, неприємно. Хотів вколоти. Я прекрасно знала, що татові не подобався мій надміру впертий характер. Він вважав, що дівчина мусить бути інакшою, м’якшою, більш терплячою.

І що натомість? Я, його донька, постійно демонструвала непокору. Не те що не була прикладом для наслідування інших юних громадянок Альсорії, а навіть демонструвала їм своє бунтарство!

– Ваша Величносте, – я підняла голову та змусила себе зустріти важкий королівський погляд. Затнулась.

Тато виглядав справді дуже невдоволеним. Невже для нього так важливо мати справу з тими Девісами? Але ж він король, вони – хай впливова, але просто сім’я аристократів!

– Ваша Величносте, – повторила я, намагаючись говорити максимально твердо, – за нашими з вами умовами я не обов’язково буду на Весняному Балу з маркізом Девісом та можу самотужки знайти собі партнера. Що ж, я це зробила.

Батько зиркнув на мене так, ніби хотів спопелити. На щастя, такою магією він не володів.

– Що? – хмурячи кущасті брови, спитав він. – Що ти тільки-но сказала, донько?

– Я не стану йти на Весняний Бал з маркізом Полом Девісом, – повторила я. – Бо вже знайшла собі іншого партнера, який погодився супроводити мене. За нашою з вами угодою, Ваша Величносте…

– Думаєш, що це тебе врятує?

Я затнулась. Придивилась до батькового обличчя та, здається, прочитала приговор у його погляді раніше, аніж він його проголосив.

– Мені потрібно, аби Девіси виступили на моїй стороні, – з натиском промовив батько. – Тож мені все одно, Розанно, з ким ти танцюватимеш на Весняному Балу, але твоє весілля з Полом станеться зовсім скоро. Думаю, до літа ми впораємось. Тож краще тобі буде не пручатись і зараз. Зустрінься з ним, поспілкуйся. Сходіть разом на Весняний Бал. Тоді виходитимеж заміж за чоловіка, якого знаєш краще. Здається, це досить приємно для молодої дівчини…

– Але ж ти обіцяв! – я геть забула про етикет.

Король похитав головою.

– Розанно, ти ж розумна дівчина. Мусила розуміти, що це нічого не означає. Я й не думав, що ти знайдеш сміливця, який попри мій наказ зважиться обрати тебе як партнерку… До речі, хто це?

– Познайомишся на балу, – я гордо задерла голову.