...

Люди лякають, емоцій відштовхують, а я втрачаю між ними зв'язок, чи я просто копаю там, де не варто починати? Куди не посадиш яблук, ти не захочеш яблук, ти захочеш результату того, що ти посадив. 

В моменті, коли все здається не на своєму місці, коли все дурно пахне і відчувається на смаку, ти забуваєш, що ти не в снах, а в реальності. Це засмучує.

Он воно, як це, коли все відштовхує. Коли інші, не бачать і не розуміють, ті речі, які ти і сам не можеш зрозуміти. Але ж, як можна розуміти те, що лише лякає, але приваблює? Гадки не маю. 

За вікном все ще сніг, а я вже готова прийняти кінець того, чого я чекаю. А я не чекаю, я знаю, що не уникну цього просто. Принаймі, я не знаю, що варто робити. 

Не так страшно бути самотнім, ще страшніше, в цьому божевіллі знайти когось, хто живе в ньому, але не розуміє саме твого божевілля. Це дає привід, ще більше засумніватися у тому, що ти такий не один. Я в це не вірю. Я просто, залишуся, поки є сили.

__________

Моя б воля, я би пішла на дно прірване, де нічого немає і ти цього знати не будеш. 

Однак, люди навчили нас, вірити у щось, що не існує. В психології конкретно цього б не було, якби люди це не придумали, бо, іншого їм на думку не спало.

А це триває роками, століттями. І тепер, я маю нести це клеймо, або сформулювати його "зручніше" для себе, бо, всі ми думаємо в першу чергу про себе, просто в різних аспектах, як то кажуть. 

До чого я веду? До того, що ця віра, змушує тримати до останнього, навіть, якщо це лише фантазії. І це все ще тримає мене тут, на твердій основі, яка будувалася роками, а я, не можу зруйнувати його, принаймі для себе, щоб було простіше, це вже не можливо. 

Що ж, чи я хотіла жити? Ні, я хотіла чогось отримати від життя, немає бажаного?  Робила свій підсумок. Я це не збагнула, я це знала, але не так, як зараз це описую.

__________

Тьма? Вона не чорна, не біла, та і загалі, немає відтінків кольорів. Воно не лякає, воно тягне і це відчуття, і дає привід відчувати хвилювання і не довіру. 

Миттєво, стало вже не цікаво, немає потреби, просто все це, дурно, але, привабливо виглядало, а зараз? Воно почало видавати з себе щось... Не приємне і тяжке. 

Справа ж далеко не про одну і не про декількох людей. Тут, мої подумки пішли дальше. За всіх. Всіх, хто особливо, тягнеться до буденності життя, до прийнятих "правил", які в більшості випадків, лише тьмяніють твої вподобання і потреби, але заспокоюють. Бо таких багато, а це, не так лячно.

Чи це дає привід піддаватися цьому? Ні, ти вже піддаєшся, якщо не збожеволів остаточно. На собі я це добре відчула. Мені здавалось, я не віддаюся цьому, бо, я не притримуюся тих чи інших вписаних "правил", але, моментами, я ловила себе на тому, що не відхиляє від інших — тяжкої і приємної агресії. 

І це лише один фактор, не кажучи вже про інші. Уникати те, чого тіло і мозок потребує, ти не зможеш. Однак, за цими буденними речами, можна збудувати щось своє. Щось, що не буде за собою тягнути якоїсь шкоди. 

 Не можливо уникати всієї шкоди, але принаймі зменшити це в кількості, більш ніж можливо.

__________

Для мене завжди буде вдала фраза: "життя, як книги, має як свій початок, так і кінець"

Це мене зацікавило, і подумала, чом би не спробувати написати історії з своїм мотивом? Мені це було, на початку, до душі, а потім, наче усе погасло.

І не дивно, бо мотив то гарний, в подавати його хочу геть не в тому форматі, в якому варто це робити. Бо для мене це щось чуже, що я завернула під "гарним" образом історії, яку придумала.

Я взагалі не любила читати, натомість, чомусь тягнуло до писемності, але не тої. Тому, мабуть, я можу зрозуміти тих, хто пише не зв'язано і з обривок свого життя - це теж книга і теж має свій початок і свій кінець. 

Не закінчивши почате, я не шкодую, бо зрозуміла, що себе лише обманюю, цими гарними історіями, які мене не тягнуть. Точніше, сам процес створення.

Особисто для мене, пишучи видумані історії - це бажання уникнути справжнє життя. А я, не люблю видумане, бо воно не справжнє, мене це не приваблює, а лише цікавить моментами. 

Хоча, я це любила інколи, але, сил на це просто немає. І єдине що я можу - писати подібний текст, не такий цікавий і захопливий, але принаймі, це для мене щось важить.

Мене завжди тягло, як не крути, до реальності, хоч і болюче, хоч і тяжке, але справжнє. 

__________

Дно чашки, де залишилося не до кінця випита кава, чомусь, розподілені нерівномірно. 

З ліва, залишок усьогого темного і гіркого - там. А з права - майже нічого.

Це якось дивно, бо дно одне і різниця між ними жодної. Ніхто з них не вище. Тоді чому?

Та те, на чому стоїть ця чашка, не проходить повз моєї уваги. Стіл, на якому він стоїть. Може, справа у цьому? Опора не надійна? 

Але, як тільки прокрутила цю чашку на 180°, змін не відбулось. То у чому причина? 

Бо, я просто випила його так, що комусь цей залишок пішов в один бік, в іншому ні. Бо мої дії мають вплив, який я не могла передбачити, чи могла? Ну, могла, якби це для мене мало значення. 

Початок, за собою носить мало результатів. Але. Чим ближче кінець, тим більше вагомий результат. 

Після цього, прийшло усвідомлення, що це знайоме, тоді вже було не до чашки і не до кави.