Розділ восьмий

Елайна

Про «малолюдну виставку» Ден не збрехав.

Майже.

Бо я б радше назвала її безлюдною, якщо не рахувати охоронця на самому початку, біля входу. Похмурий літній чоловік пропустив нас всередину, навіть не спитавши, чи маємо ми квитки і куди саме нам йти, і продовжив читати свою газету.

Попереду простирався велетенський парк, «Перлина Альсорії». Я чула про нього від мами, та любила розповідати, що колись парк заснувала королева, моя пра-пра… Далека бабуся. Це був вияв жіночої свободи, прояв влади – можливість творити красу там, де забажає жінка.

Колись навіть щось закласти парк самотужки, використовуючи кошти, що лишились у спадок від батьків, щоб віддавати накази, королеві доводилось чекати дозволу від свого чоловіка, і не просто тому, що він був наділений владою. Лише з тієї причини, що він чоловік!

Зараз, кілька сотень років потому, парк був просто красивим місцем. Звісно, не все в ньому збереглось так само добре, проте чимало пам’яток приваблювали туристів.

Ну, я так думала.

– Тут порожньо! – видихнула я. – Невже «Перлину Альсорії» майже ніхто не відвідує?

– Всі звикли до цього парку. Приходять, тільки коли є якийсь цікавий захід, а сьогодні звичайний будній день. Та ми з тобою подивимось на дещо дуже гарне, – підморгнув мені Ден. – Хапайся за руку і ходімо.

Я скептично зиркнула на лікоть, що він мені підставляв, та хитнула головою.

– Не думаю, що по снігах нам зручно буде пробиратись під ручку.

Звісно, основні доріжки тут добре розчистили, проте варто нам було пройти трохи далі, як ставало все більш сніжно, менш привітно…

Мені було відверто некомфортно. Лисі дерева, трохи віддалік – зелені плями ялинок, і купа порожнього простору.

Напевне, влітку тут справді гарно. Велетенські клумби – принаймні, саме ними я вважала оті чималі ділянки по різні боки від нас з Деном, засипані зараз снігом, – буятимуть, заквітчані, люди прогулюватимуться довкола, вдихаючи солодкі аромати квітів…

Під ногами буде не сніг, а бруківка, і йти по ній виявиться зручно, не доведеться балансувати, аби не послизнутись на кризі.

Поки що побачення – а це було саме воно, я й не сприймала наш похід до парку за звичайну прогулянку, – відверто не вдавалось.

– Хочеш йти окремо – гаразд, але тоді не відставай, – Ден не розділяв мого похмурого настрою. – Дивись, як тут гарно! Сніг виблискує!

Справді, сонце було все ще високо, і сьогодні на небі не було хмар, тож  все довкола аж сяяло. Але…

– На виблискування снігу ми могли подивитись і в місті. Там теж багато всякого цікавого, я в столиці тільки центральною вулицею ходила та тією, що до академії веде.

– Ми ще походимо. Але зараз я маю для тебе один сюрприз. Ходімо швидше, бо не встигнемо. Сюди! – він махнув рукою, наполягаючи, щоб я не відставала.

Довелось прискоритись. Я задріботіла дорогою, старанно ігноруючи те, наскільки тут було слизько, і зрозуміла, що він відводить мене все далі й далі від центральної доріжки парку.

Зрештою, ми зайшли в такі нетрі, що мені б і в голову не прийшло туди піти!

– Ми в правильному напрямку рухаємось?

– Звісно! Нам туди! – Ден вказав на стежинку.

Якщо раніше я думала, що дорога, по якій ми йдемо, дрібна та малопомітна, то тепер зробила висновок, що то я буде балувана.

Ось тепер уже під ногами зміїлась вузька стрічка стежки, петляла поміж дерев, обходила боком сосни та ковзала прямісінько під дубами.

І куди ж воно веде? Добре, що я хоч не мерзну так сильно, як звичайні люди, інакше романтика була б просто вражаюча, стала б я синя, як моя сукня.

– Ти привів мене погуляти по безлюдних доріжках зимового парку? – зітхнула я втомлено. – Деніеле! Тут, звісно, непогано, але ліс я бачила і в своїй країні!

Ми пробирались між дерев уже хвилини три, і, хоча доріжка під ногами проглядалась ясно, а заблукати було неможливо, мене не покидали думки про якийсь підступ.

Нащо він це робить взагалі?

– Ні! – вигукнув Ден. – Я прийшов показати тобі чудо!

– Яке чудо? Засніжені дерева?..

– Ти геть не романтична. Подивись на цю сосну, вона так і тріпоче від передчуття неймовірного кохання, що запалиться просто під нею…

– Дене!

Якби я зараз була в драконячій формі, то вже б підгрібала сніг до лап, аби скрутити чималу кулю і кинути нею в нахабнючого Мерріта! Проте я стояла зараз в людській подобі, тож лише обурено фиркнула і роззирнулась, подумуючи, чи не взятись мені скручувати сніжку.

– Та жартую я, жартую! – підняв руки догори він, відчувши загрозу з мого боку. – Не бурчи! Просто подивись, як це красиво…

Він вказав пальцем кудись вперед, і я неохоче повернулась у потрібному напрямку… Та охнула від захвату.

Метрах в двадцяти від нас височіла крижана арка. Неймовірно майстерна, вирізана з льоду, вона здавалась прозорою, мов кришталевою, і відверто магічною. Плетиво прозорого, крижаного плюща охоплювало дві товсті колони, різноманітні квіти перевивались між собою і блискотіли в промінні післяобіднього сонця.