Розділ сьомий

Елайна

Мене розбудив стук у двері. Я навіть думала гукнути служницю, аби та відчинила, але невблаганна реальність нагадала про себе.

Я не вдома, а в академії Торенвес, в гуртожитку, борюсь за свою свободу. І зараз хтось вельми наполегливо стукає мені у двері, намагаючись, очевидно, на цю свободу претендувати.

Позіхнувши, я вибралась з ліжка і визирнула у вікно. Відчуття було таке, ніби там все ще панувала ніч. Дракони не те щоб погано бачать у темряві, дуже навіть навпаки, і в сірій імлі я чудово розрізняла, що й куди, але хто в таку рань міг до мене прийти?

Постукали знову, тож довелось кутатись у шаль, яку я знайшла в шафі, але так і не зрозуміла, хто її тут залишив, та відчиняти.

На порозі стояв Деніел власною персоною. Вдягнений, усміхнений, готовий до будь-яких випробувань.

– Доброго ранку, Елайно! – бадьоро вигукнув чоловік, а тоді здивовано оглянув мене. – А нащо ти загорнулась у портьєру? Де ти її взагалі знайшла?

Портьєру? То от для чого ті кілька дивних гачків, що йдуть по краю шалі. Тобто, звісно, ніякої не шалі, але я виявилась досить дурною, аби натягнути це на себе.

Я зашарілась, хотіла скинути своє недоречне вбрання, проте вчасно стрималась. Не вистачало тільки в нічній сорочці, між іншим, позиченій у Деніелової сім’ї, перед ним стояти.

– Та… Схопила, що було, – пробурмотіла я. – Ти чого так рано? На вулиці ж ледь-ледь сіріє!

Деніел трохи схилив голову вбік, зазираючи за моє плече, і гмикнув.

– Знаєш, я б не сказав, що прямо-таки ледь-ледь, – зазначив він. – Нормально там сіріє. А нам з тобою треба ще багато всього встигнути.

– Що ми маємо встигати? – здивувалась я остаточно.

– Як це – що?! – вигукнув Ден. – Ми ж з тобою маємо підготуватись до практики. Вона через дві години. Ми проводимо її разом. І я не хочу, аби якийсь Монтгомері знов змусив тебе ніяковіти чи почуватись неправильно.

– Міг би і не нагадувати, я й так пам’ятаю про той сором…

– Ну от! Щоб ніякого «сорому» більше не було, маємо пропрацювати все заздалегідь!

Я зітхнула. Паскудний голосок всередині мене просив, щоб я зробила вигляд, ніби нічого не трапилось, залізла до ліжка і проспала ще з годину. Проте так я нічому не навчуся! І гарантовано не буду здатна нормально викладати в академії Торенвес.

Так я не тільки до бібліотеки не дійду, до якої, до речі, справді вчора не дісталась – між іншим, досі себе за це звинувачую! – а просто вилечу з гуртожитку, як маленьке драконятко, що отримало реактивне прискорення батьковим крилом під хвіст.

– Гаразд. Я перевдягнусь і вийду до тебе. Мені потрібно п’ять хвилин, – випалила я і швиденько закрила двері.

Не вистачало тільки, щоб Ден спостерігав за мною в такому… Цілком непристойному вигляді.

В портьєрі!

І тоненькій нічній сорочці…

Перевдягалась я так швидко, як тільки могла. Щоправда, без пригод не обійшлось: заплуталась в шнурівці власної сукні, ледь не впала, потягнула ногу, і вона тепер неприємно нила. Зате… Впоралась! Так скоро навчусь самостійно жити!

Деніел увесь цей час спокійно чекав на мене, а коли побачив – запропонував спертись об його лікоть та повів до буфету. Не слухаючи моїх заперечень, обрав кілька страв та відвів мене до одного з максимально ізольованих столиків.

На щастя, людей так рано було ще мало, і ніхто не зиркав на нас, мов на майбутнє джерело всіх пліток, але все одно я почувалась не в своїй тарілці.

– Дякую, що допомагаєш, проте я б впоралась і сама, – зазначила я спокійно.

– Після наказу де Р’єна?..

– Я не те мала на увазі! – я стрімко зашарілась. – Сама в сенсі «здатна сходити поїсти», а не в сенсі «відмовляюсь від нашої спільної практики».

Ден обережно взяв мене за руку, погладив мої пальці. Я здригнулась, але руку не відсмикнула. Мені насправді було дуже приємно.

– Я радий дбати про тебе, – промовив Мерріт. – Для мене це – найкраще, що може бути. Звісно, якщо тобі знадобиться трішки більше… Особистого простору, то я буду готовий його надати. Проте я б хотів, щоб ми проводили разом достатньо часу.

– Бо я твоя дружина? – напівжартома поцікавилась я.

Насправді ж чекала відповіді з завмиранням серця, ніби слова Деніела могли зараз вирішити щось критичне.

– Бо я закоханий в тебе, Елайно, – зазначив Ден. – А в якому ми статусі та ким є одне одному, то вже зовсім інше питання! А хіба ти думаєш інакше?

Я зітхнула. Дракониця в мені вимагала забути про всі перестороги та кинутись в обійми Мерріта. Та й здоровий глузд поступово здавався. Він мені допоміг, я кохаю його, він, здається, кохає мене, то чому б нам не бути разом… Чи такою цінною є свобода?

Можливо, мені варто відмовитись від всього і…

Так. Стоп. Свобода – найвища цінність! Я завжди так думала. То чому ж поруч з Деном мені хочеться думати тільки про його спраглі до поцілунків вуста?

Я ковтнула слину з таким зусиллям, ніби насправді голки намагалась проковтнути, сфокусувалась на Меррітові і дуже важко зітхнула.