Розділ шостий

Елайна

Спала я паршиво. Всю ніч мені снився Деніел. Спочатку я сварилась на нього через зраду, якої не було, а потім ми палко цілувались, завмерши посеред кімнати. А потім…

Його руки на моєму тілі. Контраст його засмаглої шкіри і моєї білої. Цілунки, від яких кров закипає в жилах…

Прокинулась я розпашіла, зніяковіла і… Така, якою абсолютно точно не може бути принцеса. Тим паче, принцеса, що шукає свободи.

Приводячи себе до ладу перед заняттями, я повторювала подумки, що з цим треба щось робити, інакше я точно пірну в обійми Дена.

Вже сьогодні ввечері.

Казали, від любовного шалу чудово допомагає холодна вода, і в цю мить я проклинала свою морозостійкість. Крижаний дракон може хоч по шию в напівзамерзле озеро влізти, тільки морду висунути, щоб дихати, і все одно не змерзнути.

Мені хотілось до Дена. В його обійми. Я мріяла про його поцілунки.

– Здається, нам краще бачитись рідше, – підсумувала я, сподіваючись, що цей похмурий жарт хоч трішки позбавить мене мріянь про Деніела.

Де там!..

До них просто доєднався голод, бо я ж вчора від хвилювань на їжу навіть дивитись не хотіла, та переживання, що там буде зі студентами.

Експериментальна група…

Вони ж не можуть виявитись гіршими, ніж звичайні дракони, правда? Правда ж?

– Сподівайся, Елайно, – пробурмотіла я. – Тобі ж так щастить, так щастить!

Продовжуючи подумки шпетити себе за цілу ланку неправильних рішень, які я вже встигла прийняти останнім часом, я вбралась у просту синю шерстяну сукню, досить теплу для того, щоб мені, крижаній дракониці, не знадобилось пальто, і пішла на пошуки їжі.

На першому поверсі гуртожитку знайшовся невеликий буфет. Вибір страв був далеко не таким широким, як у нас при дворі, і це ще м’яко кажучи, але я звеліла собі не капризувати і попросила у пухкенької продавчині, підперезаної накрохмаленим білим фартухом, чашку гарячого чаю і солодку булочку, посипаною пудрою.

– Тримайте. Сімнадцять мідних, – жінка поставила переді мною їжу і завмерла, чекаючи, доки я розрахуюсь.

Я завмерла. Вдома принцесі, крижаній дракониці діставалось все просто так. Я навіть не задумувалась про те, що за цю їжу доведеться платити. А зараз… мені нічим! Я ті мідні монети ніколи навіть в руках не тримала…

От золото – так. Який дракон в своєму житті не тримав золото, правда?

– Я… – мені стало ніяково, – я забула гроші… Нагорі. Напевне, не треба нічого, я… Булочку ж ще можна повернути?..

– Та якщо готівки нема, – стентнула плечима продавчиня, – то можна в рахунок зарплати, я вкажу в системі, щоб з вашого рахунку зняло.

Рахунок? Як… Цікаво.

– Власне, – продовжила я невпевнено, – там ще порожньо, бо мене тільки нещодавно прийняли на роботу. Власне, вчора.

– Ну, коли перша зарплата прийде, тоді і зніме. То хто ви там в нас? 

Я зітхнула і представилась. Жінка покивала, ввела дані і, побачивши, як щось спалахнуло на маленькій металевій панелі просто перед нею, раптом здивовано витріщилась на мене.

– Щось не так?

– Це ви у нас з експериментальною групою працюєте? – перепитала вона, поправляючи свої темні кучері. – Ой! То треба було одразу сказати. Харчування за рахунок закладу.

– Ну що ви…

– Повний пакет бонусів! – заявила мені жінка. – Може, ще якусь булочку? Академія все оплатить. Та я б і так дала, ви таке важливе діло робите!

Я зашарілась.

– Дякую, нічого не треба! Я… Мало їм зранку, – пискнула я, схопила булочку з чаєм і поспішила до столика в найдальшому кутку буфету.

Не допомогло. Не знаю, чи я справді так цікаво виглядала, чи продавчиня всім новим гостям говорила, хто я така, проте кожен відвідувач вважав своїм обов’язком витріщатись саме на мене.

Хвилювання тільки зростало. Я не змогла допити чай, лишила недоїдену булку на столику і просто втекла. Треба швидше прийти на ті пари, подивитись, що в мене за студенти такі…

Спочатку я задавалась питанням, чи зможу взагалі їх впізнати, коли прийду, але всі сумніви відпали самі собою. Заняття були на полігоні, і на різних його ділянках стояли чотири групи. Точніше, три з них – стояли. Четверта…  Оточена туманом магії, шумна і незрозуміла.

Я навіть не сумнівалась, що ото мої студенти.

Поспішила до них, трохи піднявши спідницю своєї довгої сукні, прискорила крок, підійшла впритул… І вмить пожалкувала про це.

Просто мені в обличчя летіла вогняна куля.

Інстинкти спрацювали самі собою. Там, де маг міг відреагувати стихійним щитом, я запустила стихійне перетворення. Тіло затремтіло, випускаючи на свободу драконячу сутність. Я відчула, як пробиваються крізь шкіру шипи, як сама я зникаю у вихорі магії – і все це відбувалось за лічені секунди.

А потім я відкрила пащу і проковтнула вогняну кулю.

– Гр-р-р! – обурено вигукнула я по-драконячому.