Розділ п'ятий

Елайна

Незнайомка була красивою, я бачила це навіть крізь шар льоду. Тендітна, з таким яскравим волоссям, що, якби не наявність у неї довгого хвоста, я б вже вирішила, що це вогняна дракониця. Напевне, така б чудово підійшла Деніелові.

Вона б не мучила його Крижаною Трояндою та дурнуватими умовами цього страхітливого артефакту, а просто спокійно вийшла б за нього заміж, вони б жили довго та щасливо і народили багато драконят.

Та вони й так можуть це зробити. Те, що ми з Деніелом нібито одружені, не означає, що він не може з кимось жити за Альсорійськими законами.

Наш шлюб не закріплено, може, це б його розірвало…

Смертоносно для мене, можливо. Або смертоносно для тих, кого зараз зжере моя дракониця, намагаючись відгризти голову суперниці.

Та до цього навіть не дійде! Якщо я перетворюсь посеред кімнати, то тут уже буде пізно когось їсти, я просто зруйную гуртожиток, а заодно і випадково пораню ту дівчину і Деніела.

Зрозумівши, що встояти на місці я вже не зможу – тим паче, незнайомка і Ден, напевне, помітили, що під їхніми ногами вже не підлога, а крига, – я вискочила з кімнати, побігла до сходів і миттю піднялась на поверх вище.

Щоправда, навіть постукати у двері не встигла, бо мені одразу ж відчинили.

– Це просто вау який дар! – з порогу заявила мені рудокоса красуня. – Я ще такого не бачила! Мама багато чого своїм снігом засипати може, і на лід багато що перетворює, але щоб на такий прозорий! Це просто неймовірно!

Вона посторонилась, пропускаючи мене досередини.

Демониця, зрозуміла я. Їх краса… Та їх енергія.

Від дівчини буквально віяло полум’ям. Воно було настільки могутнім і невситимим, що я дивувалась, як ще та підлога не перетворилась на калюжу у нас під ногами, бо ж лід мав швидко танути при таких температурах.

Вбрана незнайомка була у просту блузку та штани – я б в житті в таке не вбралась. Щоправда, напевне, коли маєш хвіст, не кожен одяг зручно носити. Руде волосся розпустила, і воно лежало хвилями на її плечах. Насичено-сині очі сяяли так, що мене аж до кісток пробирало.

– Елайно, – посміхнувся Деніел, помітивши мене, – ти, я бачу, вже помітила, що у нас тут проблеми з водостоком… Знов протекло? Це з даху, там іноді сніг забивається та починає танути, а тоді стікає по стінах аж до першого поверху. Що ж поробиш… Гуртожиток.

– Ага, – кивнула я.

Підлога у нас під ногами уже вся була просякнута зеленими іскорками. Це магія Деніела поступово проникала в неї, повертаючи колишню подобу.

Дракониця в мені знов завуркотіла. Ну справді, тільки істинний може так добре взаємодіяти з моїми силами і повертати магію в інший бік, тож не варто дивуватись, що він зараз швидко поверне все так, як було. Тож, скоро я не зможу знизу спостерігати за життям своїх сусідів.

Якщо це життя триватиме після того, як я виражу все, що думаю, стосовно Деніелових стосунків з цією руденькою кралею.

– Та чого ти на порозі, – тим часом вигукнула дівчина. – Проходь. Мене звати Кіра, – вона простягнула мені вузьку тендітну долоньку. – А тебе як?

– Елайна. І я, між іншим, істинна ось цього чоловіка.

– О, – Кіра посміхнулась. – Та я в курсі! Я твій портрет бачила!

– Портрет? – моргнула я.

– Ну звісно! Він тебе всім своїм близьким показував, – кивнула дівчина.

Деніел не заперечував. Ні проти того, що демонстрував портрет, ні проти того, що красуня була йому близькою.

– Та це й не дивно, якби я закохалась в когось настільки гарного, – підморгнула мені Кіра, – то я б теж всім хвалилась. Ну, гаразд, тим, кому довіряю.

– Отже, тобі він довіряє, – почула я тільки те, що хотіла почути, з усього речення виділивши винятково ще одну причину для ревнощів.

– Ну звучно! – заявила дівчина. – Ще й як! Зараз Ден мені саме розповідав, як ви перебрались в Альсорію. Він так давно мріяв це зробити, і я шалено рада, що у вас вийшло! Але що там за проблеми, Ден про них ніби згадував?

Проблеми зараз будуть у всіх, якщо я не стримаю люту другу іпостась, що так і рвалась, сповнена ревнощів, на свободу.

– То це так ти хотів привезти мене в Альсорію, Деніеле? – ледь стримуючи гнів, прошипіла я.

Хоч би зараз не перетворитись просто посеред кімнати. Дракониця буквально рвала мене на частини, вимагаючи негайно вилізти на волю і покусати руду кралю.

О, ні. Дівчина ні в чому не винна. Це Дена треба кусати.

Тільки ж воно таке величезне, коли драконом стає, що я на тому хвості можу й зубів не зімкнути… Крила Небесні, про що я думаю взагалі?! Про якусь дурню!

– А сам, – я примружилась, – обіймаєш дівчат… В їх спальнях? Це, напевне, ще одна викладачка чи працівниця академії, так?!

– Взагалі-то, – кахикнула дівчина, – я студентка. І ректорська донька!

Я стрімко повернулась до неї.

– Не треба мені тут погрожувати! – оце вже були не слова принцеси Елайни, це точно гарчала крижана дракониця, вириваючись на свободу! У Дена, якщо я правильно пам’ятаю, ректор взагалі дядько і… Стоп, – я затнулась. – Дядько. Батько. Ректор. Ви родичі?!