Розділ четвертий

Елайна

Експериментальна група студентів…

Я прокручувала в голові цю думку всю дорогу додому – не до гуртожитку, де мене мали поселити, а до будинку, куди мене привів Деніел.

Чим далі я відходила від академії Торенвес, тим більше у мене виникало питань. Ректор де Р’єн прийняв мене так легко, ніби чекав на порозі.

Дивовижа.

І що це за такі студенти, до яких можна впускати викладача, навіть не перевіривши його спеціалізацію? Не визначивши рівень магії?

Моя підозріливість сягнула природньої межі, коли я саме підійшла до будинку і спинилась біля воріт. Ще й Денові потрібно все пояснити, розповісти, з чого я взагалі раптом вирушила шукати роботу.

Відчуття небезпеки посилилось.

Що мені не розказали?

Відчуття, що я зробила велику дурість, так вперто повторювалось в голові, що нагадувало справжню одержимість. Я втомлено зітхнула, струснула головою, намагаючись позбавити себе цього дурного марення, та зайшла всередину.

Тільки коли опинилась в будинку, усвідомила, що лишила його відчиненим і навіть не перевірила, чи є тут магія, що його б оберігала від сторонніх гостей. Можливо, так! Проте де гарантії? Деніел не лишив мені ключ, бо думав, що я його дочекаюсь.

А я настільки звикла до того, що палац або наш з батьками маєток наповнений слугами, що навіть не подумала про подібну дрібницю. Ще й зібралась жити одна в гуртожитку, аби мене не тягнуло до істинного. Дурна!

Можливо, зараз варто порадитись з Деном, розповісти йому про все, а потім просто… Звернутись до Есмонда де Р’єна, пояснити йому, що не подумала стосовно працевлаштування та мушу відмовитись. Адже я навіть подробиць не дізналась! Не знала, що запитувати.

Здається, мій рівень спілкування та вміння комунікувати геть не збігається з тим, що треба мати в Альсорії.

…Я обережно зазирнула до кухні, але не виявила там нікого. Прослизнула до вітальні, думала тихенько піднятись сходами нагору, але мене спинив спокійний голос Дена:

– Елайно?

Я повільно, мимоволі втягуючи голову в плечі, повернулась до нього.

– Привіт.

– Ти кудись ходила, – зазначив він.

– Так, я… Я двері не зачинила, – мені чомусь не вистачило сміливості сказати про свій похід до академії.

– Це нестрашно, – заспокоїв мене Ден. – У нас закляття, яке без дозволу впускає тільки своїх, тож… Ти могла йти, куди завгодно.

Він спокійно сидів на дивані та, помітивши мій трохи похмурий вигляд, звівся на ноги. Підійшов ближче, і я відчула, як мене знову потягнуло до нього…

Мов на аркані, чесне слово.

Коли чоловік накрив долонями мої плечі, я відчула, як мене прошило магією. Тілом миттю розлилось тепло. Він погладив мене, дуже обережно, ніби намагаючись заспокоїти, та тепло всміхнувся.

Дракониця, що спала в мені увесь цей час, заметалась, тягнучись до нього, та вимагала наблизитись, поцілувати… Я стримувала її, і в ту ж мить відчула якесь дивне тепло. Мені поруч з Деніелом було затишно.

Можливо, ось вони, справжні почуття, що пробиваються крізь заслін істинної пари. Невже Ден говорив саме про це?

– У тебе щось трапилось? – дбайливо спитав він.

Я заперечно хитнула головою. Тоді, зрозумівши, що брешу, навпаки кивнула. Деніел геть розгубився і запитально вигнув брови.

– Деніеле, – видихнула я, – власне, я хотіла з тобою поговорити про свою… Подальшу долю. Справа в тому, що…

Я затнулась. Сама не знаю, чому раптом стало так складно говорити, ніби ж нормально, бадьоро спілкувалась, коли з Есмондом говорила, а не робила довжелезні паузи. Можливо, поруч з Деніелом я вже й думати не здатна! Тільки те й роблю, що милуюсь його очима.

Які ж вони все-таки дивовижні. Ці вкраплення вогню у зелені просто неймовірні, так і хочеться втонути, пірнути у неймовірну глибину…

Чудово. Я справді поступово дурію поруч з ним, вже й думаю про те, як ці очі чудово комбінувались би зі світлим волоссям, яке можуть успадкувати наші діти. Які діти! Для початку розлучитись би! А я сама можу не стриматись і потягнутись до Деніела, і не факт, що він відштовхне, коли буде треба. Драконяча сутність візьме верх.

– В чому, Елайно? – гукнув мене чоловік. – Що трапилось?

– Я знайшла роботу, – випалила я. – І переїжджаю до кімнати, яку мені видали там. От. Саме про це я хотіла тобі розповісти.

Він моргнув кілька разів.

– А я поговорив з братом відносно артефакту, – мені здалось, ці прості слова забрали у Деніела надзвичайно багато сил, він доклав чимало зусиль, аби говорити відносно байдуже. – Крижаної Троянди. Показав йому її і спитав, чи можемо ми якось виправити все те, що трапилось.

– І що він?

– Ти почала першою. Кажи, що там з твоєю роботою.

Я всміхнулась.

– Ні, давай вже ти перший, – заперечила я. – Можливо, ми зможемо все виправити вже зараз, і це буде простіше, аніж… йти на роботу.