Розділ третій

Елайна

Ми не стали гаяти часу та, послухавшись мудрої поради Дракона-Священика, вилетіли майже одразу. Перетворення на драконицю далось мені легко, та й політ спочатку здавався чимось елементарним, але чим далі ми були від храму, чим довше мчались над лісом, тим сильнішою видавалась втома, а свідомість атакували роздуми: що ж буде завтра? Як жити далі?

Кілька разів мені здавалось, що за нами кинулась погоня, але виявлялось, що це просто якийсь дракон мчався у своїх справах. Я не була надто сполохана, але все одно ледь зуміла впоратись з бажанням сісти десь на галявині та перечекати.

Коли ми долетіли до кордону Альсорії та змогли перетнути прірву, залишену ще з давніх давен, Деніел рішуче пішов на зниження.

Я не так добре знала місцеву територію, тож сіла слідом за ним, ледь не втрапивши хвостом у провалля та не застрягнувши там. Обтрусилась та перетворилась на людину. Ден не поспішав, тож його голос звучав у мене в голові.

«Ти втомилась та втратила багато сили, – прогуркотів він. – Лізь мені на спину, я повезу тебе далі, до себе додому».

– Дене, я доросла дракониця та не літаю на чужих спинах, – заперечила я.

«Ми на території Альсорії, і я набагато краще знаю, що тут і як, – зазначив невдоволено він. – Ти ж можеш просто марно витратити сили, борячись з невідомими повітряними потоками. Лізь мені на спину, так буде краще і швидше».

У мені боролись ніби дві окремі людини. Одна пропонувала скоритись та не створювати собі та Денові проблем. Інша – кричала, що це шлях в нікуди.

Я боялась за свою свободу. З одного боку, Деніел завжди був порядним хорошим хлопцем, це ж не Айсмор!

З іншого, інстинкти драконів – страшна сила, а йому всього лиш треба закріпити наш шлюб, аби ми стали парою навіки, і моя воля перетворилась на м’яку глину в його руках. Тоді достатньо буде лише трішечки натиснути, аби я погодилась, наприклад, на таке приниження, як кататись у дракона на спині.

«У тебе такий вираз обличчя, ніби ти встигла запідозрити мене у якихось жахливих злочинах, а я, дурень, навіть достоту не розумію, у яких саме», – Ден схилив голову набік і подивився на мене своїми мудрими, осяйними зелено-карими очима.

Він був правий. Я занадто багато переживаю через усілякі дурниці. Він так ризикував, прийшов відбити мене, стільки разів йшов на поступки, а я затримуватиму нас… Це ж очевидно, що сил летіти у нього більше. Напевне, через те, що він нормально спав та їв останніми ночами, а я свій сніданок кинула в Айсмора, вкотре намагаючись довести, що одружуватись зі мною – погана ідея.

Якби ж то Бладторн прислухався до здорового глузду… йому істинну подавай!

Ні, я не можу поводитись з Деном так, ніби він – Айсмор, тільки у зеленій лусці. Тож я зітхнула і сказала:

– Напевне, ти справді домчиш нас швидше. Візьмеш мене у лапи, чи мені лізти тобі на спину?

Замість відповіді Ден відставив вбік крило. Я ще раз важко зітхнула і полізла нагору.

У нас в країні дракони рідко дозволяють комусь забиратися собі на спину. Тато катав маму, бо вона була його істинною, і мене, доки я сама не навчилась літати. Звісно ж, щойно у мене з’явились крила, про це все довелось забути. Нащо допомагати злетіти тій, що здатна і сама? Мене навчали, і досить добре, а про шлях на шорстку лускату спину було закрито.

Зараз я притиснулась до теплих, розпечених лусочок і відчула себе так, ніби опинилась у найкомфортнішому місці в усьому світі. Приємно… Навіть дуже! Деніел знає, як порадувати дівчину.

Я планувала уважно роззиратись і переконатись, що Айсмор не кинувся за нами на територію чужої держави, але дуже швидко ці бадьорі плани перетворились на ніщо. Я зімкнула очі та задрімала, заколисана рівномірними помахами велетенських крил. Краєм свідомості встигла спіймати себе на думці, що Ден вимушений був летіти повільніше, аби тільки я не втомилась.

Він значно більший за мене…

Більше ніякі розумні думки мою голову не відвідували. Коли я відкрила очі, довкола було тільки чорне, всіяне зорями небо. Деніел летів донизу, до якогось будиночка, і ледь вмостився на широкий порожній майданчик, таку собі галявину.

Здається, призначену спеціально для посадки драконів.

Він пригальмував лапами, вмостився зручніше та допоміг мені злізти, підставляючи своє крило. Після цього перетворився – на майданчику йому було мало місця, хвіст налізав на паркан, – та пояснив:

– Це будинок моїх батьків. Зараз я живу окремо, але там у мене дрібна кімната, та й драконом сісти нема де. Я й тут ледь хвіст вклав. Тож, якщо ти не проти, ми сьогодні залишимось тут.

– Тут? Під одним дахом? – перепитала я. – Сподіваюсь, не в одній кімнаті? Деніеле, мені б не хотілось знаходити тобі зайві проблеми на голову, проте драконячий самоконтроль може підводити, і ми…

– Переночуєш у гостьовій, – зітхнув Деніел. – А завтра подумаємо, що будемо робити, Елайно. Кажуть, зранку приходить багато гарних думок.

Я, на жаль, не плекала на ранок аж стільки надій, але все одно кивнула. З того, що зараз сперечатимусь з Деном, добра точно не матиму. А спати хотілось неймовірно, я з ніг валилась. Про те, щоб шукати собі житло деінде, треба набратися сили, а я їх не мала зовсім.