55 розділ

Герман Фредерік Жоффре, король Талласії

- Доповідай! - наказав король, вдивляючись у трохи розмите зображення магофона.

- Вдалося затримати більшу частину змовників! – звітував Лерой. – Як ви й припускали, замішані майже всі вищі чини, включаючи міністрів…

- І? – хмикнув Герман.

- Спочатку відмовлялися, скандалили, деякі навіть намагалися відкупитися, проте щойно Лібертіс загинув, одразу ж здалися! - веселився міністр фінансів і з деяких пір права рука монарха. – Правда, є одне «але»… Фрозерік, Вієра і ще пара трійка особливо наближених до Майстра ліердів абсолютно знецінилися. Відкат після розірвання клятви вірності стер не лише їхні спогади, пов'язані з культом Морського бога, а й усе свідоме життя. Так що до кінця життя їм світять лише няньки, соски та брязкальця.

Король розуміюче кивнув. Цього варто було очікувати! Непорушна обітниця вірності здатна миттєво вбити того, хто присягнув, а не лише стерти спогади.

- Перехопіть усіх втікачів! – наказав, почувши стукіт у двері кабінету. – Всі причетні повинні понести належне покарання!

Коли магофон вимкнувся, він дозволив увійти гостеві. В голові роїлися тисячі думок, вишиковуючись у найближчі та віддалені плани. Як він досі не збожеволів, не зрозуміло! Цей рік видався надто важким та багатим на події!

- Ваша Величність, - відрапортував Броуді, - все готове до відплиття. Якщо накажете, ми почнемо завантаження полонених!

- Добре! – втомлено розтер обличчя долонями чоловік. – Як мої доньки?

- Краще, ніж ми розраховували! – криво посміхнувся голова спецслужб Талласії. – Вже на пірсі. Активно… сперечаються!

Важко видихнувши, монарх підвівся та направився до виходу.

- Починайте посадку «пасажирів»! – наказав, не зупиняючись. - А я розберуся з більшим «злом»!..

Майя

Це просто неймовірно! Я, ризикуючи собою, врятувала життя Фріді, а що натомість? Зневажливі погляди та зверхній тон! Ніби не з сестрою розмовляє, а з якоюсь служницею!

- Треба було дозволити цьому монстру тебе зжерти! - зірвалася, коли сестриця відштовхнула мене від трапу.

- Що ти сказала? - заверещала мерзенна принцеска, стиснувши кулаки і пирскаючи на мене отрутою. - Та як ти смієш? Я – принцеса Талласії! Це я законна донька короля і спадкоємиця трону!

- Закоти губу! - Скипіла! Насправді мені не варто було сваритися, адже з самого початку було зрозуміло, що простого «дякую» від цієї… джарах ніколи не дочекаєшся. Проте не стрималася! В її поглядах, міміці, гордовитій поставі було стільки зневаги, що мені захотілося повернути її високість у те болото, з якого вона нещодавно вибралася. – Батько визнав усіх своїх бастардів, тож тобі до трону так само далеко, як і до небесного світила! Ні ти, ні твої меркантильні братики на трон не сядуть! У королівства є більш гідні кандидати!

- Це ти на свого слабохарактерного братика натякаєш? - пирхнула Фріда, напираючи на мене, наче скеля. - Саллі, чи як там його звуть? Немов віз скрипить!.. Що за ім’я таке гидке?.. А! Ні! У тебе ж іще Давид є! Цей безрукий під майстерко, що окрім як крутити гайки, більше ні на що не здатний!..

- Р-р-р! - зціпивши зуби, намагалася стриматися і не прибити цю ненормальну! - Заткнися!..

- Зарубай собі на носі, - тицьнула тонким пальцем у мої груди сестричка, - ні королева, ні тим паче я, ні за що не станемо терпіти ваші мерзенні фізіономії в нашому палаці! Я зроблю все, аби вас уже завтра знову замкнули в цьому богами забутому замку і не випускали звідти до самої смерті!..

- ФРІДА! – прогриміло над пристанню. Від несподіванки ми аж поприсідали. – Хто дозволив тобі так розмовляти з сестрою? Як ти посміла погрожувати моїм дітям?

- Тату, я… - виправдовувалася біла, наче сніг, дівчина, злякано відступаючи.

- Іди до своєї каюти, і щоб до Евандера я тебе не чув і не бачив! - гарчав батько, насуваючись на нас, наче ураган. Хіба що грозові хмари над головою не збиралися і блискавки в різні боки не літали. - І не сподівайся, що я про все забуду!

Тихо схлипнувши, принцеса швидко зникла на кораблі. А мені навіть вдихнути було страшно! Ніколи в житті не бачила Германа Жоффре таким злим. Що б ми з братами не творили, як би не пакостили, татусь завжди залишався відносно спокійним і врівноваженим.

- Пробач!.. - пискнула, повісивши носа. Попастися на гарячому у мене в планах  точно не було!

- Це ти її вибач! - раптом мене скували теплі обійми. Від несподіванки навіть зависла! - Знаю, ви ніколи не ладнали, проте я не хочу, щоб мої діти ворогували! Розумію, я надто багато пропустив, і доведеться добряче попрацювати, аби перевиховати декого… Та це зовсім не означає, що тобі з братами немає місця в нашому палаці!

Невпевнено кивнула. «Бідний татусь, - майнула думка, - перевиховувати «декого» вже надто пізно. Проте можна цілком ненав'язливо поставити їх на місце!..»

Незабаром до корабля підвели храмовників. Брудні, з опущеними плечима і похиленими головами, вони більше нічим не нагадували тих самовпевнених, випещених владою та грошима жерців. Ще вчора вони тримали у своїх руках владу, а сьогодні опустилися на саме дно. На деяких навіть виднілися сліди допитів…