51 розділ

Фріда, принцеса Талласії

- Ні! - верещала принцеса, відчайдушно впираючись п’ятками в борт корабля, коли її спробували спустити в шлюпку. – Ні!.. Та я краще втоплюся, аніж стану вашою розмінною монетою! Відпустіть!..

Роздратовано скривившись, Майстер махнув своєму помічникові.

- Я це передбачив, - хмикнув, коли Фріду нарешті скрутили і, затиснувши ніс, залили в горлянку якусь гірку в'язку жижу. – Це настоянка білої лірики, дуже отруйної рослини. Але якщо вміти з нею працювати, з її соку виходить чудове заспокійливе. Ну як, уже відчуваєте ефект?

І справді, голова різко запаморочилася, а руки та ноги стали ватяними. І нехай думки все ще билися об черепну коробку, сказати хоча б слово ніяк не вдавалося.

- Чудово! – задоволено ляснув у долоні чоловік, розвертаючись до храмовників, що вишикувалися в ряд. – Завантажуйте її та почнемо!

Майя

Повернення в Евандер було… дивним. Не так багато часу минуло з тих пір, як ми поїхали, проте в мене склалося враження, наче минула ціла вічність. Зізнатися чесно, я скучила за цими спокійними, тихими вуличками з розміреним життям. Скучила за можливістю просто насолоджуватися неспішною прогулянкою, без страху та відчайдушних спроб вижити… Шкода, що ми починаємо цінувати такі дрібниці лише тоді, коли більше не можемо їх повернути...

Підготовка йшла повним ходом! Корабель, зброя, два десятки кращих людей Гранта… Не знаю, як би ми впоралися, якби не Білл. Та ще Джо… Я завжди підозрювала, що він сильний маг, хоч і приховує це якимось невідомим мені способом, проте ніколи не думала, що настільки. Чоловік наповнив накопичувач нашого апарату буквально за лічені години! І нехай він стверджував, що в порядку, навіть без моїх здібностей було помітно, як змарніло його обличчя, а шкіра набула сірого відтінку.

- Ти як, готова? – запитав Давид, коли ми ще до світанку всією чесною компанією на невеликому, проте дуже швидкому (за твердженням капітана) судні вийшли в море. Солоний вітер тріпав зібране в косу волосся, а в грудях тривожно переверталося досі невідоме шосте чи то вже сьоме… чуття.

- Не знаю, - зізналася, більше не ховаючись. Та й перед ким мені хизуватися? Цей хлопець знає мене з пелюшок, буквально! - А якщо Ед правий?.. Що, якщо своїм поспішним рішенням я наражаю на небезпеку всіх вас?.. Не впевнена, що життя Фріди заслуговує на такі жертви…

Важко видихнула. Сумніви роздирали на шматки, наче зграя голодних джарах шматок гнилого м’яса.

- По-перше, це не тільки твоє рішення, а й усіх нас, - усміхнувся братик, роздивляючись морську гладь, у якій все ще відображалися яскраві зорі. - А по-друге, особисто я вірю в тебе! Ти впораєшся, як завжди, а ми тобі допоможемо. І взагалі, рішення, врятувати людині життя, не може бути хибним. Навіть якщо ця людина Фріда!

Фиркнула! Давид завжди таким був, умів підібрати потрібні слова в потрібний момент.

- Добре, що ми решту наших залишили на березі, - посміхнулася, згадавши скривджену моську Еріка, коли Білл поставив усіх перед фактом: попливуть лише обрані.

- Угу… - замислився хлопець. - Іди, лягай! До світанку ще є трохи часу.

- Слухаюсь і підкоряюся!..

Сон не йшов. Як тільки заплющувала очі, перед внутрішнім зором відразу ж поставало бліде обличчя батька, задоволені пики королеви, знаті і храмовників, а ще монстр. Величезний, синій, одноокий виродок із бездонною пащею, здатною заковтнути все, що туди потрапить. Жах!.. Цікаво, чи зможу я коли-небудь про це забути?

На світанку корабель пристав до берега неподалік бухти. Прихований нависаючими скелями, він міг непомітно висадити нас на берег і так само непомітно відвезти геть. Принаймні ми на це розраховували.

- В бухті вже почалися приготування! – доповів один із людей Білла, якого відправили на розвідку. - Принцеси не видно, та біля берега прив'язаний човен, що охороняється храмовниками. Гадаю, вона може бути там…

- Добре, - кивнув Грант, насупившись. - Займайте свої місця! Коли вони почнуть, ми маємо бути готові!

Готові, так готові! Підморгнувши схвильованому Давидові, котрий залишався на борту, зійшла на берег. Моє завдання не хитре, дістатися того самого виступу, на який мене колись витяг Джо. Це не тільки найближча точка до входу в затоку, а й максимально прихована від очей храмівників.

- Я з тобою! – наздогнав Джо.

Здивувалася! За планом він повинен чекати і не рипатися. Не просто так, а з метою безпеки! Хто знає, як на оточуючих подіє гіпнотизуюча пісня храмовників?

- Не варто, - відповіла, продовжуючи дертися по крутому, порослому різнотрав'ям, схилу. - Я впораюся!

- Знаю, - погодився, спритно підхоплюючи мене під руку, коли земля раптом пішла з-під ніг і я почала з'їжджати.

- Знаєш, проте не довіряєш… - гірко посміхнулася. Чомусь це зачепило мене більше, аніж якби він залишився байдужим. - Думаєш, я все ще дитина, не здатна про себе подбати?

Злість піднімалася зсередини, змушуючи плюватися отрутою. Згадався час, який я провела на самоті, розриваючись від болю, а Джо тим часом розважався з якоюсь дівицею. У носі засвербіло... Тільки розплакатися зараз не вистачало!