45 розділ

Головний храм Морського бога, день похорону короля

Величезний зал, прикрашений жахливими сценами, які мали показати обивателю, що трапляється з грішниками, якщо він не покається, наповнювався монотонним співом. Відбиваючись від високих склепінь храму, голоси храмовників ще сильніше обрушувалися на оточуючих, змушуючи все нижче схилятися під тиском чи то божественної сили, чи можливо гріхів. Хто його розбере?

Розгойдуючись в унісон зі співом, жерці голосно благали Морського бога прийняти покійного короля у свої володіння і подарувати йому вічне життя в кращому світі. І абсолютно не важливо, що за смерть у цьому світі відповідає Морана. Та лише їй вирішувати, кому перероджуватись, а кому відбувати вічне покарання.

Час минав, монотонний спів виснажував, занурюючи присутніх у щось, на кшталт трансу, змушуючи забутися і поринути у себе. А коли голоси жерців повністю перетворилися на відверту какофонію і, здавалося б, ось-ось відбудеться довгоочікувана кульмінація, пролунав вибух! Натовп сколихнувся, кинувшись в розтіч. Хтось закричав. Хтось заплакав. Десь почулися лайка і заклики про допомогу. Проте ніхто й не подумав зупинитися, аж поки храм не полишили всі, окрім королівської родини та охорони.

- Що трапилося? – перехопивши одного з вартових, спитав Лерой, бо ж навіть його виніс натовп.

- Мені не веліли… - почав було молодий чоловік, перелякано оглядаючись.

Довго не думаючи, міністр стрімко вийняв з кишені гаманець з монетами та сунув співрозмовникові. У того лише очі на лоба полізли. Певно, не звик ще до такого. Хоч, врешті, довго не зволікав, спритно сховавши гроші за пазуху.

- Замах на принца, - промимрив, заледве розтуляючи рота.

- На якого? - насупився Лерой, в думках прораховуючи подальші дії.

- Його Високість Захрем, - озирнувшись, прозвітував чоловік. - Живий, але поранення важке.

- Винуватець?

- Втік. Проте кажуть, магічний слід надто вже сильний. Надвечір знайдуть, нікуди він не дінеться! – легковажно відмахнувся охоронець, залишаючи міністра з важкими думками. Хоч би хто це був, він зламав їм всю гру!

Білл Грант – голова Темного кварталу Евандера

Це було дуже дивно! Нещодавно вони оплакували смерть одного з найсильніших магів Талласії, які коли-небудь йому зустрічалися. І ось він сидить навпроти, цілком здоровий, якщо не зважати на втрату пам'яті.

- Як ти вижив? - запитав чоловік, нарешті взявши себе в руки. У нього з'явилася можливість хоч щось з'ясувати, доки Делвін у сусідній кімнаті оглядає Майю.

- Це важливо? – вишкірився велетень, розвалившись на стільці біля накритого столу. Пані Рохнес тільки мовчки підібгала губи, коли в її крихітний готель ввалився натовп із пораненою дівчиною на руках.

- Для неї, так! – вказав головою на зачинені двері. - Знаєш, що дівчинці довелося пережити, доки ти пропадав невідомо де?

Злість проривалася назовні навіть крізь ретельно контрольовані емоції.

- Ні, - вже менш грайливо відповів Джо, - але, думаю, ти мені про це розповіси!

- Р-р-р!.. - ледве стримався, щоб не схопитися і не натовкти пику й так сильно пошарпаному чоловікові. - Краще б взагалі не повертався!

- Боюся, це не в моїх силах, - спокійно знизав плечима велетень. – Не пам'ятаю, чому, проте ця дрібна важлива для мене. Інакше, навіщо б я поліз у те пекло, яке вона влаштувала? Як, до речі, це вийшло?

- От прокинеться, і сам спитаєш! - відрізав, відвертаючись. - Де «Око Нарой», яке ти тоді вихопив? Ти взагалі хоч щось пам'ятаєш?

- Ні, - знизав плечима Джо, відкушуючи шматок від свіжого пиріжка. – Прокинувся в якомусь будинку на околиці. Виявилося, що мене з моря виловило одне дівчисько та притягло до себе. Там я і жив, доки не зустрів оцих!

Махнувши головою на групу хлопчаків, невловимо схожих між собою, Джо незворушно продовжив жувати.

- Сили майже немає, тіло швидко зношується, - звітував. – Навіть імені свого не пам'ятав, доки ти не покликав! Тож, вибач, брате! Я тобі не помічник із цим самим «Оком»…

Раптом двері відчинилися, і в кімнату зазирнув стомлений до синців під очима, блідий, наче не свіжий труп, Делвін.

- Вона прокинулася. Можна поговорити, тільки не довго!

Не чекаючи, поки чоловік закінчить, Джо схопився на ноги.

- Стривай! – зупинив його Грант. – Думаю, спочатку я сам із нею поговорю… Підготую, так би мовити.

У невеликій кімнатці, що ще недавно радувала господиню чистотою та порядком, творився хаос, і пахло озоном. Залишки неймовірного потоку магії, що провела крізь себе Майя, все ще іскрилися, пробігаючи пораненим тілом.

- Привіт, - усміхнувся, присідаючи поряд на ліжко. - Ти як?

- Жива, - криво усміхнулася у відповідь, ледве ворушачи потрісканими губами. – Чому?

Очікуване питання, на яке він не мав відповіді.

- Мабуть, так вирішили боги, - знизав плечима.

- Я бачила його, кхе-кхе! – здригаючись усім тілом у приступі кашлю, продовжила Майя. – Джо… Він приходив за мною… Гарне видіння…