44 розділ

Фріда, принцеса Талласії

Або ця «впливова людина» занадто самовпевнена, або добре її вивчив, тому, як рівно опівдні до південних воріт під'їхала абсолютно чорна карета без будь-яких розпізнавальних знаків. І, можливо, хтось назвав би її дії занадто легковажними, що абсолютно не відповідають статусу принцеси Талласії, проте Фріда вважала інакше. Ця зустріч, хоч і примарний, а все ж таки шанс отримати у свої руки шалено бажану владу!

Їхали довго, то зупиняючись, то знову рушаючи. Щільно зашторені вікна не дозволяли розгледіти хоч якісь міські пейзажі, як і визначити сторону, куди вони прямують. А спроба порахувати повороти незабаром була нещадно відкинута, як марна трата часу. Схоже, її спеціально возять колами, аби якнайдужче заплутати.

Через деякий час карета зупинилася, і важкі дверцята з легким скрипом відчинилися. Чоловік у темному плащі з капюшоном, що повністю приховував його обличчя, мовчки подав руку, і мовчки ж провів дівчину до величезного старого особняку. Озирнутися та зорієнтуватися можливості не було. Все, що її оточувало, це старий, не доглянутий сад, якийсь неживий будинок з напівпорожніми кімнатами та світлими плямами в місцях, де раніше висіли картини, і тиша.

Минувши декілька величезних залів, які раніше, певно, вражали своєю розкішшю, Фріда потрапила до невеликого кабінету. Перше, що кинулося у вічі – тут прибрано! Жодного пилу, чисті фіранки на вікнах, у каміні догорають дрова, а за столом, схилившись над паперами, щось пише вже не молодий, проте все ще сильний чоловік. Щоправда, ця сила була далеко не фізичною!

- А! - відірвався від роботи господар будинку, якщо ж він таким був. - Ваша Високість! Радий познайомиться!.. Дуже радий!

- Чи можу я дізнатися ваше ім'я? – одразу ж перейшла до справи дівчина. Останнє, що їй зараз хотілося, це вести світські бесіди.

- Називайте мене так само, як і всі інші, Майстер, - блиснув білозубою посмішкою співрозмовник, вказавши на найближчий стілець. - Сідайте, нам є про що поговорити.

Не стала пручатися. Ким би не був у житті цей… Майстер, одна його аура вже викликала повагу. Магія так і сочилася з нього в різні боки. Як тільки його не засікли імператорські спецслужби, незрозуміло!

- Отже, - перервала паузу Фріда, - мені повідомили, що у ваших силах зробити мене королевою. Це правда?

- Нетерпляча, - кивнув сам собі чоловік. – Така сама, як і її бабуся. Вона завжди поспішала, не замислюючись про наслідки…

- Що, перепрошую? – ошелешено пробурмотіла, спостерігаючи, як Майстер повільно підводиться з-за столу.

- Чому ви хочете стати королевою? - проігнорував її господар будинку. Тепер уже те твердження не викликало сумнівів. – Заради влади? Багатства? Чи ви насправді дбаєте про благо королівства?

- Що за безглузде запитання? - напружилася дівчина, відчувши, як завібрували в кімнаті магічні потоки.

- Ну, чому ж одразу безглузде? - усміхнувся Майстер, підкидаючи дрова в камін. – Століття за століттям, хто б не сідав на трон, його завжди хвилювали лише дві речі: влада та гроші. Народ же, своєю чергою, йшов швидше на додаток, як тягар, важкий обов'язок, який час від часу потрібно було виконувати. То чого бажаєте ви, принцесо?

Пронизливий погляд абсолютно чорних, лякаючих до морозу по шкірі, очей пронизав принцесу наскрізь, пришпиливши до місця. Ні, вона не з боязкого десятка, це кожен може підтвердити. Але тут і зараз щось страшне, нелюдське заглядало в її серце, намагаючись вивудити назовні всі потаємні почуття та емоції.

- Влада! – важко проковтнувши в'язку слину, пробурмотіла у відповідь. - Мені набридло грати роль милої дівчинки. Я розумніша та більш здібна, ніж будь-хто з моїх братів, і більше заслуговую на трон Талласії!..

- Он воно як ... – потягнув чоловік, прямуючи до вікна, за яким вже котрий день не припинялася злива. – Добре, що ми це з'ясували. Та, боюся, долею вам зумовлено зовсім іншу роль…

- Що?

- Спати! - піднявши руку, промовив чоловік, і це останнє, що вона запам'ятала, перш ніж провалилася у пітьму.

Головний храм Морського бога, день похорону короля

- Де Фріда? – шипіла королева до Захрема, котрий якраз підійшов до неї.

Церемонія, що почалася біля палацу, поволі добиралася до храму. На сходах, усипаних пелюстками квітів і розписаних похоронними рунами, зібралися всі храмовники столиці з міністрами, а всі навколишні вулиці заполонили прості ліерди та місцеві жителі. Кожен хотів хоч одним оком поглянути на поспішно почилого владику.

-  Не знаю! - буркнув молодик, скривившись. – Коли я заходив, у кімнаті її не було. Може, вирішила не з'являтися на цьому сумнівному святі?

- Замовкни! – обірвала Лукреція надто гучні вислови сина. - Поводься належно!

- Так-так… - закотивши очі, Захрем трохи відстав, аби перервати неприємну розмову.

А тим часом, під монотонні завивання храмовників, важкий кам'яний саркофаг з останками короля вже вносили до храму.

- Чому немає Верховного? – обурився Марк Лерой, перехопивши одного з служителів храму.