42 розділ

Білл Грант – голова Темного кварталу Евандера

Все сталося надто швидко. Ще мить тому вони розмовляли, а зараз перед його очима розкрилися небеса, випускаючи зі свого лона блискавицю за блискавицею, пронизуючи наскрізь тендітне дівоче тіло і спопеляючи все, чого торкнеться. Сила, якій немає рівних у цьому світі, вирвалася з-під контролю та нищила все, без розбору.

- Забираємося звідси! - прокричав в обличчя коханій, відволікаючи її від споглядання страшної картини.

- Ні! – гарячково замотала головою жінка. - Не можу! Там Майя!

- Їй вже не допомогти! - схопив перекошене від жаху обличчя долонями, щоб утримати на собі її увагу. - Ходімо!

- Ні! - з рідних очей градом покотилися сльози. - Допоможи їй!

- Не можу…

Скривившись від безсилої люті, Грант схопив Сару за руку, забираючис подалі. Почувся жахливий гуркіт, і те місце, де вони щойно стояли, завалило величезною шафою. Часу більше не було! Дах зірвало, наче його зробили з паперу, а стіни будинку розвалювалися, розсипаючись у дрібну крихту. Смерч швидко опускався до епіцентру магічного сплеску. Це кінець!

Майя

Полегшення! Саме так називається той стан, який я відчула, коли нарешті виплеснула назовні всі почуття, що досі ретельно приховуються. Величезне полегшення та… порожнеча! Розуміння, що разом із особняком Майстра помру і я, прийшло одразу ж, але жодних емоцій більше не викликало. Нехай це був мій кінець, але я помру не дарма! Життя у безпеці, без війни та втрат, хіба цього мало? Думаю ні!

Біль, який спочатку пронизав все тіло, випалюючи на тілі моторошні обвуглені візерунки, швидко відступив. Це кінець! Але, я не шкодую. Головне, аби врешті все вдалося!

Якоїсь миті моторошний виючий вітер, що розривав на шматки величезний будинок, просто стих, а над головою з’явилося яскраве літнє сонце. І тиша… Лунка заспокійлива тиша. Ніби не було більше нічого в цьому світі, тільки я і ця остання мить.

Очі страшенно сльозилися від пилу, який занесло вітром, а тіло оніміло настільки, що навіть дихати було неможливо. Груди розривало пекучим болем, губи потріскалися, а замість крику, з горлянки виривався натужний нелюдський хрип. Але все це я відзначала тільки краєм повільно спливаючої свідомості. Так, це кінець!

Єдине, про що досі мріялося, це востаннє побачиться з тими, кого втратила. Сподіваюся, Морана дозволить мені цю маленьку слабкість.

Світло згасло. Перед очима попливли темні плями, складаючись у знайоме, трохи втомлене обличчя. «Здається, мене таки почули…» - всміхнулася востаннє, перш ніж провалиться у темряву.

Джодаж, бог водної стихії

Прориватися крізь божественний вир в людському тілі, немислима дурість! Але втратити силу через витівку якогось дівчиська, ще гірше! А те, що вона не впорається з викидом, було зрозуміло з самого початку. І взагалі, якого демона і, головне, як ця ненормальна викликала «Божественний тлін».

Стародавнє заклинання, дароване йому самим Всесвітом, призначалося для боротьби з тим самим давнім злом, що колись загрожувало світу. Воно висушувало все, до чого торкалося, перетворюючи його на порох. Порятунку від «тліну» не існувало!

- Куди ти? - перехопив його на диво знайомий чоловік. Мабуть, він уже бачив його в тому, минулому, житті. - Її вже не врятувати!

- Це ми ще побачимо! - огризнувся, швидко прориваючись повз переляканих вартових.

Воронка з люттю вгризалася в землю, піднімаючи в повітря дрібну завись пилу та води. Вони стіною перегороджували шлях. Але ще більше ускладнювало просування вперед майже повна відсутність кисню. Дихати сумішшю бруду та води було не реально, а не дихати майже неможливо.

Очі сльозилися, а в шкіру раз-по-раз врізалися великі частинки будинку або саду, з того, що «тлін» ще не встиг «переварити», ноги підгиналися від шаленого вітру, що закручував все це сміття у величезних розмірів смерч. Як він рухався? Напевно, на чистій впертості. Згинаючись під силою стихії та давньої магії, Джодаж не відступав ні на крок. Шкіру палило вогнем, в очах темніло, на зубах скреготів пісок. У легені забилося стільки пилу, що здавалося, всередині утворилося болото, ускладнюючи і так рідкісні вдихи.

Крок! Ще крок! За ним ще один! Джо впевнено проривався до величезного «ока» всередині виру. Там, під променями яскравого сонця, немислимим чином все ще стояло тендітне дівча. Розкинувши руки, вона смиренно вбирала те, що повертала їй давня магія. Відкат величезної сили швидко руйнував її тіло, забираючи не лише життя, а й шанс переродиться в царстві Морани. Незабаром магія поглине її, відібравши все, навіть душу!

Ще ривок! Останній! Тонкий, майже невагомий стан поволі опустився в його обійми. Настільки легка, невагома, наче зіткана зі світла. Така бліда, ніби з неї висмоктали всі кольори. Але, прислухавшись, все ще можна було відчути ледь вловиме «тук-тук, тук-тук, тук-тук…»

Все ще Пальмара

А дівчисько виявилося не промахом! Незважаючи ні на що, вона впоралася! Більше того, викликала його щиру повагу, бо не кожен бог може витримати «Божественний тлін». Його руйнівна сила надто велика!