41 розділ

Майя

Кімната, яка спочатку здалася невеликою комірчиною, виявилася артефакторською майстернею. Величезне, розширене магічно, приміщення по колу обставлене високими до самої стелі шафами з сотнями поличок та шухлядок. Центр кімнати займали столи з різноманітними, невідомими мені, апаратами. Причому не всі з них були з магічною складовою. Ніколи раніше такого не бачила!

- Ого! - захоплено видихнула.

- Ідеальний порядок! – підтримала мене Сара, розглядаючи розкладені за кольором, формою, розміром інструменти. Кожна шухляда в шафці була акуратно підписана, а в різного розміру колбах мірно булькала різнокольорова рідина. – Навіть страшно торкатися!

- Що робити будемо? - запитала, розглядаючи стоси згорнутих сувоїв зі схемами та кресленнями.

- Боюся, нам не вистачить часу, аби все оглянути! – хмикнув чоловік.

- Тоді, - задерикувато підморгнула, - пропоную зробити простіше: знищимо їх!

- І як ти собі це уявляєш? – із сумнівом підняла брову подруга. - Та тут захист кращий, аніж у центральному банку Талласії! Ти тільки глянь на плетіння! У мене мороз по шкірі від магічної напруги.

- Угу… - згідно кивнула, розглядаючи приміщення магічним зором.

Все тут, книги, речі і навіть меблі, було прикрите магічним щитом, який повинен був запобігати знищенню кімнати та її вмісту від абсолютно усього: вогню, вітру, води і навіть механічної дії… Усе прикрили, забули лише про одне.

- Є ідея!

- І? – нерозуміюче розвела руками Сара.

- Якщо вийде, побачиш, - загадково посміхнулася.

- Ти певна, що потягнеш? – насупився Грант, заздалегідь накладаючи захист на себе та Сару. Жвавий!

- Виходу немає! - глянула на двері, за якими продовжував шипіти рифу. - Хапайте все, що можна забрати, а решта за мною. І… відійдіть подалі!

Боги, допоможіть!

Не знаю, з чого я вирішила, що здатна на таке. Не знаю, чому взагалі зважилася випустити з себе те, що знедавна жило в мені. Так-так, саме жило! Це щось, що Грант називав магією, було величезною силою, тільки не впевнена, що моєю. Здавалося, у неї був не лише інший господар, а й самосвідомість. Вона не говорила зі мною у прямому розумінні цього слова, проте, ніби, транслювала в мою підсвідомість власні емоції та знання. Це вона зараз тримала мене в тонусі, не дозволяючи скотитись до банальної істерики. І саме вона підказувала, як краще діяти.

Вдих-видих! Розслабитися! Відчути, як циркулює магія навколо мене, як перетікають потоки, зливаючись у єдиний, як розбиваються на тонкі нитки, обплітаючи все в цьому світі. Відчути силу у собі. Величезний, безмежний потік, що бере свій початок із джерела і повертається до нього. Силу, яка, наче величезний океан, омиває кожну живу істоту. Силу, що здатна не тільки трощити, а й дарувати життя. Ця сила зараз належала мені! Варто тільки захотіти, і я все зможу!

«Відпусти! - прошепотіла підсвідомість. – Дозволь!.. Накажи!»

«Накажи?» – перепитала. Як? Як наказати, аби мене зрозуміли? Як пояснити, чого я хочу?

«Покажи нам! - нашіптувала сила. – Відкрийся!»

І я відпустила! Почуття, що досі приховувала всередині, раптом вирвалися і ринули потужним потоком, змиваючи все на своєму шляху. Сум від розлучення з братами. Розпач, коли залишилася одна у величезному світі. Біль від втрати Джо, що досі просто розривав мене на шматки. І ось тепер ще батько…

Всі, кого я так любила, покидають мене! Розсипаються попелом, прослизаючи крізь пальці. Розносяться вітром і зникають у небутті… Невже і я так само зникну, ніби мене й не було ніколи?

- НІ-І-І!..

Джодаж, бог водної стихії

- Скажіть хоч би, куди саме ми йдемо? – допитувався найнастирливіший хлопчисько, із врятованих ним. - Всі вже втомилися і промокли до нитки.

- В місто, - пробурмотів чоловік, прислухаючись до відчуттів всередині. Хтось там, у місті, зараз використовує його магію.

- Куди саме? – не вгавав Давид. Так, здається, його звуть?

Видихнув! «Дратують!» Джо вже кілька разів встиг пошкодувати, що перехопив ту демонову карету.

- Є одне місце, де ховаються такі, як ви, - криво посміхнувся, згадавши, як ще нещодавно спостерігав за людьми з висоти пташиного польоту. Як швидко змінюється життя! - Але спочатку ми декого знайдемо!

- Кого? - зацікавився хлопчина.

- Ще не знаю!

Обійшовши місто, компанія увійшла через східні ворота, які, як не дивно, були відчинені, і навіть охорони на стінах не знайшлося.

- Де всі? - озираючись, поцікавився Адріан.

- Не знаю, - насупився чоловік. - Поспішимо!

Швидко проскочивши невеликий торговий квартал, що прилягав до стін Пальмари, компанія вийшла до широкої вулиці, по обидва боки якої, за високими парканами, ховалися особняки знатних ліердів столиці.

- Дивіться! - вигукнув наймолодший його доважок. - Що це?