40 розділ

Давид

- Куди ви нас ведете? - спитав принц, наздоганяючи величезного, скуйовдженого чоловіка, що нагадував швидше дику тварину, аніж людину.

- До міста, - буркнув небалакучий рятівник.

- Але... нам туди не можна! - обурився Ерік, крокуючи поруч. Вітер посилювався, а небо нарешті розродилося льодяним дощем.

- Еріку! - прошипів брат, попереджуючи обурення, яке ще не встигло зірватися з вуст. - Може, ви погодитеся спочатку супроводити нас до якогось… готелю? Найближчого, якщо не заперечуєте…

- А гроші у вас є? – глузливо посміхнувся чоловік, скинувши темну брову.

Гроші?.. Що ж, він правий, їх вивезли з палацу без копійки, не кажучи вже про речі. І як тепер бути?

- Я так і думав, - хмикнув рятівник, впевнено крокуючи далі.

- Що будемо робити? - спокійно поцікавився Адріан, абсолютно не звертаючи уваги на холодний дощ, що лив з неба. – Думаю, нас уже шукають. Небезпечно розгулювати Пальмарою таким натовпом...

- Знаю, - скривився молодик, рішуче наздоганяючи велетня. - Постараюся якось це вирішити, а ти поки що пригляди за братами!

Майя

- Що це? - пробурмотіла, не відводячи погляду від великих жовтих очей з вертикальними зіницями. Видовище, скажу я вам, не для людей зі слабкими нервами!

- Ріффу, - тихо відповів чоловік, дуже повільно відступаючи. - Древня тварина, що уже сотню років знаходиться на межі зникнення. Зізнатися чесно, я здивований! За деякими даними, у всьому світі їх залишилося не більше десятка.

- Оригінально! – пирхнула, переходячи на магічний зір. Цікаво ж! – Чому мене зовсім не дивує, що у місцевого колекціонера рідкісних заклинань і артефактів, домашній вихованець не менш рідкісний?

- А може, вже досить теревенити? - обурилася Сара, коли звір повільно, проте дуже навіть наполегливо пішов за нами. - Яким би рідкісним він не був, мене більше лякають його пазурі.

- Це ти ще його аури не бачила! - реготнула, розглядаючи яскравий срібний серпанок, що наче кокон, огортав довге гнучке тіло тварини.

- Майя права, на ріффу не діє наша магія… Біжіть!

І ми кинулися геть. Поворот, коридор, ще поворот, і ось уже видно ті самі сходи, якими я спускалася на перший поверх. Ріффу не відставав! Більше того, він швидко наганяв, і навіть вузькі круті сходи не стали для нього перешкодою. Мов змія, він, спритно звиваючись, повз угору. Здавалося, ще зовсім трохи і наздожене. А судячи з його кровожерливого погляду, поласувати людським м’ясцем цей екземпляр не проти.

Вибігши на другий поверх, ми стрімголов кинулися коридором у бік хазяйського крила. Якщо пощастить, спробуємо сховатися за якими-небудь дверима. Правда, що робити далі, поняття не маю!

Цікаво, а як у нього справи з нюхом? Інтуїція підказує, краще, ніж я можу сподіватися!

- Впертий, як гірський бантай*! - обурилася, на ходу скидаючи на підлогу величезну порцелянову вазу. Дорога, мабуть!

- Туди! - гаркнув Білл, зриваючи сирим магічним імпульсом заклинання з невеликих металевих дверей.

Скривилася. Брудно спрацював! Розірвані нитки охоронки клаптями повисли на стінах, попереджаючи господаря про проникнення. Що ж, часу у нас залишилося обмаль!

- Що робити будимо? – прошепотіла, прислухаючись до страшного металевого скреготу по той бік. Ця тварюка намагається розкрити кігтями двері? Абзац! – Здається, наші шанси на виживання стрімко котяться в прірву…

- Я не знаю!

- Жартуєш? – отетеріла.

- Не знаю! - загарчав, наче поранений звір, чоловік повільно сповзаючи по стінці.

- Не кажи, що ти скис!.. Починається! – щиро обурилася поведінкою Гранта. - Ось від кого-кого, а від тебе я такого аж ніяк не чекала!..

- Досить! – обірвала Сара. - Замість суперечок, ви б краще озирнулися!

- Так темно ж, - буркнула, в абсолютній темряві повертаючись на голос.

Клацання пальцями і високо під стелею, наче маленьке сонечко, завис яскравий світлячок. Його м'якого світла вистачило, аби зрозуміти найважливіше – ми на місці!

Королівський палац Талласії

Великі зали швидко заповнювалися людьми. Герцоги, графи, барони, іноземні посли та представники Імператора. Ліерди з усіх боків Імперії прибували до Пальмари для церемонії прощання з королем Талласії Германом Фредеріком Жоффре.

- Не розумію, куди ви так поспішаєте? – обурювався на екстреному засіданні Міністрів Марк Лерой. - Ще й доба не минула після вбивства короля, а ви вже влаштовуєте похорон? А як же розслідування? Як же пошук убивці?

- Нема кого шукати, - спокійно розвів руками голова засідання, Карл Фрозерік. - Винний зізнався і вже поніс відповідне покарання.

- А як же спільники? – не вгавав міністр фінансів. - Чи ви серйозно вважаєте, що Тарлет убив короля з банальної жадібності?