39 розділ

Джодаж, бог водної стихії

Він поспішав! Відчував нутром, що повинен поспішати. І річ навіть не в магії чи безсмерті. Та розумів, якщо не встигне, втратить щось важливе. Надто важливе!

Потужний вітер тріпав волосся. Бризки від хвиль, що розбивалися об скелі, крижаними стрілами пронизували тіло, земля під ногами тремтіла під натиском стихії. Насувалась буря! Окружний шлях до міста, яким зазвичай підвозять товари, спочатку здався найкращим рішенням аби якнайшвидше потрапити до королівського палацу (чому саме туди, так і не розібрався), проте зараз… Навіщо він сюди завернув? Чому прислухався до інтуїції, замість того, аби робити, як велить розум?

Від самоїдства відволік оглушливий гуркіт. Щось швидко і неухильно наближалося. Коли з повороту винесло абсолютно некеровану карету, що якимось дивом ще не зірвалася зі скелі, чоловік був уже напоготові. Не думаючи і не сумніваючись, він з нелюдською спритністю вхопився за збрую і застрибнув на оскаженілого уркуса.

- Тпр-р-р-р! - загарчав на все горло, перехоплюючи керування і повільно зупиняючи карету. - Спокійно, любі! Спокійно!

З карети почулися чиїсь голоси. «Налякав!» - хмикнув колишній бог, криво усміхнувшись. Так, він не долюблював людей, проте й дозволити комусь ось так безглуздо загинути теж не міг.

- Ви там живі? - рикнув, зриваючи з петель дверцята, що намертво заклинили. П'ять пар переляканих дитячих поглядів вп’ялися в поросле щетиною обличчя. – Хм!.. Бачу, живі. Чудово! Тоді виходьте. Далі звідси лише пішки!

Майя

Земля похитнулася! "Король помер!" - дзвеніло у вухах. "Хай живе король!" - вторило йому мерзенним голосом мачухи. Думала, давно забула і її голос, і її обличчя. Проте ні! Певно, вони відбилися в пам’яті куди як глибше, аніж сподівалася. Впевнена, раптова смерть батька – її рук справа! Що тепер буде із хлопчиками? Як же мої брати? Їх вона теж накаже вбити? Чи достатньо буде лише заслання?

Нутрощі нещадно випалювала магія. Вона рідкою лавою розтікалася по венах, наповнюючи тіло небувалою силою та могутністю. Здавалося, один невірний рух, одне бажання, і я знищу не лише це місце, а й пів міста заразом. Хоча, це ж чудовий спосіб помститися, хіба ні?

- Майя! – почулося здалеку. - Майя! Що з тобою? Майя!

Різкий біль обпік щоку, вириваючи із забуття.

- Ай! – розтерла щелепу, що аж затерпла від удару.

- Ти вже тут? - видихнула Сара, вдивляючись у моє обличчя. - Чудово!

- За що? – обурилася, все ще не до кінця розуміючи, що взагалі відбувається.

- За діло! - гаркнула дівчина, хапаючи мене за руку і відтягуючи геть від входу. - Ти нам заледве всю операцію не зіпсувала! А я казала, що не можна було тебе брати з собою!

- То це ти!.. - обурювалася, тим не менш ні на крок не відстаючи від подруги.

Минувши ворота з боку господарських будівель, ми опинилися у величезному саду, що оточував особняк. Десятки алейок перетиналися між собою, створюючи химерні лабіринти з кущів та сотень квітів. То тут, то там дзюрчали фонтани, а в найзатишніших місцях ховалося кілька повитих лозою альтанок. Вони, до речі, добряче стали у пригоді. Декілька разів доводилося ховатися від всюдисущої обслуги. А казали, що Майстер самітник! Чи у багатих власне поняття самотності?

Погода швидко псувалася. Небо затягли темні хмари, здійнявся вітер і десь далеко вже чувся гуркіт грому.

- А хіба на сьогодні віщували грозу? - прошепотіла, прилипаючи спиною до стіни будинку. До особняка ми підібралися без особливих затримок, а от що робити далі?

- Ні, - буркнув Білл, розглядаючи гладку білу поверхню. – Але ніхто ж не брав до уваги, що одній маленькій новоспеченій «богині» припече почаклувати!..

- Не зрозуміла…

- Неважливо! – обірвав розмову Грант. – Бачиш відчинене вікно? Зможеш залізти та поглянути, що там?

Ну, як треба, той поглянемо. Добре, що я сьогодні у штанах!

Декілька спритних рухів і переді мною відкрита стулка крихітного віконця, а всередині нікого. Перейшла на магічний зір: кілька слабких охоронних плетінь за живлених від основної товстої нитки, яка огортала стіну. Ого! Та тут ціле павутиння! І як тільки не зачепила?

- Кімната прислуги, - прошипіла якомога тихіше, щоб не видати себе. - Охоронка слабка, я пролізу! Чекайте біля чорного входу, зараз відчиню вам зсередини!

- Ні! - почулося роздратоване від Білла, коли я акуратно протискалася між нитками сигналки. - Майо, ні! Не смій!..

Та я вже не чула. Дрібним вірглом прослизнула всередину і озирнулася. Маленька тісна кімната. Два ліжка заправлені картатими покривалами, крихітний стіл у кутку та пара стільців. Навіть шафи немає, тільки скриня біля ліжка. Та-ак! Небагато живуть!

Перед очима відразу ж спливла кімната Мері, моєї колишньої покоївки. (Як же я скучила за нею!) Так от, навіть на краю скелі, в богами забутому місці, було набагато веселіше і яскравіше, аніж тут! Дурне серце знову болісно стислося. Не час журитися, любе! Ще не час!..

Як добре, що в дитинстві, замість вишивання хрестиком, я гралася з братами у шпигунів! Зібравшись з силами, тихо прочинила двері і виглянула назовні. Нікого! Напевно, кинулися врозтіч виконувати свої обов'язки, поки господаря немає вдома. Довгий порожній коридор повертав до маленьких непримітних східців для прислуги з одного боку і пролягав далі до хазяйського крила з іншого. Ризикувати і потикатися до хазяїна будинку я не наважилася, тим більше, що десь там, на вулиці, під холодною зливою, що вже на всю тарабанила у вікна, на мене чекали друзі.