37 розділ

Марк Лерой, міністр фінансів Талласії

- Це сталося! - доповіли шпигуни, відриваючи його від роботи.

- І?

- Все погано!

Здається, вони цього чекали, готувалися і все ж таки... У грудях неприємно защеміло.

- Отже... час! – виніс вердикт, підводячись з-за письмового столу. - Попередь усіх!

Поки вісник зачиняв за собою двері, Лерой ховав у таємний сховок найважливіші документи, над якими вони з Германом працювали останні кілька місяців. Якщо вони потраплять не в ті руки, Талласії прийде кінець!

Зібравшись, чоловік відкрив потаємний хід за дальньою шафою і попрямував до королівського крила. Бастарди короля, певно, вже чекають на нього у батьківських покоях.

- Що трапилося? - накинувся на міністра Давид, поки його брати стривожено повскакували з місць при появі гостя. – Де батько?

- Нема часу на пояснення! - відповів Лерой, прислухаючись до шуму в коридорі. – Вони вже дізналися, що ви тут! Поспішайте! Потрібно негайно тікати!

- Але навіщо? Куди? – спантеличився самий наївний із братів, Саліван. І в кого він взагалі такий вдався? Невже у матір?.. О, так! Наріна ніколи не вирізнялася розумом, лише сліпучою вродою, на яку так необачно повівся тоді ще молодий Герман.

- Подалі звідси, - гірко посміхнувся Адріан, першим прямуючи до таємного ходу. - Схоже, мачуха вирішила-таки нас позбутися, так, міністре? Ходімо!

Не чекаючи на запрошення, він пірнув у темряву, а потім і всі інші за ним.

- Що з батьком? - притримав за лікоть міністра Давид.

- Не знаю, - похитав головою чоловік. - На нього напали і я задіяв протокол з вашого порятунку. Коли ви будете в безпеці, я повернуся і про все дізнаюся.

В двері голосно постукали, перериваючи розмову. Потім ще і ще раз. Не чекаючи, коли стулка злетить з петель, співрозмовники зникли за стіною. Час стрімко нісся геть, безповоротно відокремлюючи радісне дитинство від суворої реальності.

Лукреція Жоффре, королева Талласії

- Король помер! - прогриміло на весь зал голосом ліерда Фрозеріка, головного міністра Талласії.

- Ах! - обізвалися десятки жіночих голосів.

Хтось знепритомнів, хтось схопився за серце, хтось заридав. І тільки Лукреція мовчки підвелася, утримуючи на обличчі абсолютно нечитабельну маску, поправила сукню і статечним кроком попрямувала до виходу.

- Ведіть! - наказала королева, не обертаючись.

Його тіло майже неможливо було впізнати. Обвуглене ледь не до кісток, воно брудною купою красувалося в цілительській. «Навіщо його взагалі сюди притягли? Хіба не можна було покликати покоївок, нехай би прибралися на місці?» - майнула в голові недоречна думка, поки жінка всіма силами намагалася зобразити шок.

- Ви... впевнені, що це Герман? - пробелькотіла, прикриваючи ніс надушеною хусткою. Сморід паленого м'яса виїдав очі. – Можливо, ви помиляєтеся…

- Ні, Ваша Величносте, - похитав головою головний придворний цілитель. – Я перевірив декілька разів за допомогою спеціального закляття. А ще, поряд із тілом було виявлено його особисті речі.

Відвернувшись, аби приховати невдоволену гримасу, Лукреція придушено схлипнула і попрямувала до виходу.

- Потрібно повідомити народ… - схопивши міністра Фрозеріка за руку, пробурмотіла жінка. – І якось сказати  дітям…

- Я займуся всіма приготуваннями, Ваша Величність, - вклонився чоловік, відсторонюючись. Вам не варто хвилюватися.

«Хвилюватися? Що ж, ви маєте рацію, ліерде! Мені хвилюватися зовсім не варто, а ось його бастардам...»

- Олівере, - звернулася до особистого охоронця, що вже багато років слідував за королевою, наче тінь, і без зайвих питань виконував усі її забаганки. Навіть найбрудніші! – Настав час закінчувати цей фарс! Убийте їх!

Вклонившись, чоловік зник, наче ще мить назад його й не було поряд.

- Чудово! - посміхнулася королева. - Настав час переходити до наступної фази нашої гри!

Окружна дорога Пальмари

Карета неслася, заледве не злітаючи над вибоїстою дорогою. Густими тінями з одного боку пропливали повз скелі, а з іншого зяяв обрив, приголомшуючи мандрівників гучним гуркотом штормових хвиль. Небо потемніло, низько нависаючи, ніби намагаючись налякати і без того приголомшених подорожніх. Все, навіть сама погода, натякало, що сталося щось страшне! Щось абсолютно непоправне!

- Куди нас везуть, міністр не сказав? - розірвав важку тишу Ерік. Нині навіть його самовпевненість та дитяча безпосередність безслідно зникли.

- Ні! – напружено відповів Давид, намагаючись хоч щось розгледіти в густих сутінках.

- Але… з нами ж усе буде добре? – не вгавав наймолодший, озвучуючи німе запитання, що час від часу прослизало в очах кожного з присутніх.

- Звичайно! – пом'якшав молодик, розуміючи, що перед ним не стільки брат, скільки звичайнісінька налякана дитина, якій все ще потрібна опіка. - Не хвилюйтеся. Впевнений, все владнається і батько обов'язково нас забере!