34 розділ

Джодаж, бог водної стихії

Вже третій день він як міг допомагав своїй рятівниці. То дах полагодив, то лаву поправив, а одного разу навіть від нахлібників місцевих, які з жебраків побори збирали, захистив. Так захистив, що вони надовго забудуть дорогу до цього будинку! Іва від щастя світилася яскравіше полуденного сонце. От тільки його одного гризли тривожні думки.

- Про що задумався? - спитала дівчина, непомітно підкрадаючись до свого гостя, поки той на самоті блукав пляжем.

«Дратує!» - проскочила в голові неприємна думка. Джодаж спочатку хотів було огризнутися і навіть нагрубити своїй рятівниці, проте помітивши щиру турботу в її очах, передумав.

- Я дещо втратив… дуже цінне…

- Море забрало, - зрозуміло кивнула співрозмовниця. – Буває! Так ти до Морського бога сходи. Кажуть, зрідка він таки чує наші молитви. Якщо це для тебе важливо, може він погодиться допомогти?

«Ну, звісно ж! Боги!»

Задихнувшись від емоцій, що розпирали його, чоловік схопив Іву за тонку талію, яка повністю вмістилася в його величезних долонях, і закружляв навколо себе.

- Дякую! - вигукнув, залишивши знайому на тому ж місці, а сам стрімголов помчав до головного храму Пальмари.

Ні, морське чудовисько, яке місцеві чомусь вважають своїм богом, Джо зовсім не цікавило. А ось те, що в дальньому кутку величезної центральної зали все ще збереглися крихітні вівтарі всього пантеону, він добре знав. І хто, як не старий друг, зможе йому допомогти?

Озирнувшись, Джодаж кинув дрібну монетку в чашу для пожертви і покликав най вітрянішого, запального і допитливого бога.

- Сварог, ти мені потрібен! Прийди! – хвилина, дві… і нічого! – Не смій мене ігнорувати, наче простого смертного! Я знаю, що ти чуєш!

«Чую! - здригнулося полум'я живої свічки, що мірно горіла поряд з вівтарем. – Проте, у мене наказ! Я не можу тобі нічим допомогти!"

- Що? – шоковано гаркнув бог води. Чи вже не бог? - Що ти таке верзеш? Пожартували та й досить…

"Вибач!"

Полум'я ще раз здригнулося і згасло. "Що взагалі відбувається" - билася в голові єдина здорова думка. Злість кипіла всередині, шукаючи виходу, і якщо її негайно не випустити, він рознесе тут все до демонової матері!

- Заспокой свою вдачу, Джодаж! – почувся поруч тихий спокійний голос, від якого навіть волосся на тілі заворушилося.

- Діділія! - шоковано прохрипів чоловік, в одну мить втрачаючи весь свій войовничий запал. - То це твоїх рук справа? Не очікував…

Підібгавши вуста, неймовірно красива жінка в довгій, невагомій сукні, заледве торкаючись підлоги, наблизилася до одного зі своїх дітей. Її вразили слова ще зовсім молодого чоловіка, нехай від дня його народження й минула не одна тисяча років.

- Ти такий самий не терплячий, як і твоя стихія, любий, - тонка долоня ніжно погладила сильне плече. – Так далеко дивишся і зовсім не бачиш, що діється під носом…

- Якщо прийшла повчати, тоді не варто! - відмахнувся Джо. Від однієї думки, що саме мати створила з ним все це, серце розривало болем на дрібні шматки.

- Не я забрала твою силу! - видихнула богиня життя, різкіше, аніж хотіла. – Не мені тобі її повертати! І не дивись так. Всесвіт дав тобі шанс, якого мало хто з нас удостоюється, а ти його проґавив!

- Не розумію… - насупився чоловік, намагаючись збагнути, що ж такого накоїв, якщо втрутився сам Всесвіт.

- Сила твоя у того, кому зараз потрібніша, - продовжувала шокувати Діділія. – Не бійся, сама до тебе повернеться… згодом!

- Але ж вона потрібна мені зараз! – рикнув бог води.

- Тоді шукай! - хмикнула богиня, вмить розгубивши все співчуття. - Сподіваюся, ти впораєшся раніше, ніж втратиш її назавжди!

Яскравий спалах поглинув жінку, залишаючи Джо бездумно вирячатися на порожнє місце. Що вона мала на увазі?

Королівський палац Пальмари, бібліотека

- Подивися на них, братику! - раптом зруйнував дзвінку тишу королівської бібліотеки повний глузування голос Юкраса. - Вони все ще сподіватися чогось навчитися. Яке марнотратство!

З недавніх пір величезна королівська бібліотека стала таким собі притулком для бастардів правителя Талласії. Сюди мало хто потикався, придворні віддавали перевагу більш галасливим розвагам, а саме приміщення було настільки великим, що можна було весь день проблукати між рядами і не зустрітися. Тільки ось від огидних принців ніде не сховаєшся!

Вони, мов привиди, виникали, ніби нізвідки, та дошкуляли зведеним братам хоч словом, хоч ділом. Паскудили, підночували придворних, розпускали мерзенні плітки. Кілька разів навіть підсунули отруєну їжу до їхніх кімнат. Все закінчилося добре лише завдяки захисним артефактам, які створив для них Давид. Не витримавши, Ерік одного разу навіть поскаржився батькові, проте це ні до чого не привело. Король занадто загруз у власних справах, аби ще й з цим розбиратися. Доводилося терпіти, нехай це було й нелегко!

- Чого тобі, Юкрасе? - відірвався від книги Едмонд, окидаючи брата зневажливим поглядом.