33 розділ

Майя

- Сара! – радісно скрикнула, забувши про конспірацію. Ось кого точно не очікувала побачити. - Що ти тут робиш?

- Чекаю на тебе, як бачиш, - пожартувала молода жінка, міцно мене обійнявши. – Рада, що з тобою все гаразд. Але, може, ти поясниш мені, що забула в тіньовому кварталі Пальмари?

- Звідки?.. - Сара скептично звела брову. - Згодна, дурне питання. Тоді, може, чаю? Розповідь буде довгою.

Пані Рохнес я таки розбудила своїм гуркотом посуду на крихітній готельній кухоньці. Відчитавши мене за самодіяльність, добра жінка не тільки заварила нам ароматний напій, а й нагодувала солодкими пиріжками. Чудово! Тепер головне, не заснути!

- Я знайшла його! – повідомила подрузі, якщо можна її так назвати, найважливішу новину. – Майстра! Я знаю, де він живе, але можливості дістати креслення у мене не було. Тому ти повинна мені допомогти!..

Очі злипалися, поки намагалася коротко переказати свої останні пригоди, проте відступати не стала. Всередині все завмерло в очікуванні відповіді.

- Майо, - розірвала мертву тиша жінка, - перш ніж ми продовжимо цю розмову, я хочу отримати відповідь на одне важливе запитання…

Невпевнено кивнула, ще більше напружуючись.

- Навіщо тобі Майстер?

Шок! В якому це сенсі? Що означає «навіщо»?

- Не розумію… - пробурмотіла, перекрикуючи шквал думок у голові.

- Це помста чи?..

«Помста?..»

В грудях раптом стало тісно. Щось величезне і дуже болюче, те, що я так старанно замикала стільки днів, вирішило нарешті вирватися назовні, попутно роздираючи і вивертаючи всі нутрощі назовні. Біль! Гіркота! Липка порожнеча, яка петлею закручувалась навколо горла, віднімаючи голос, поглинаючи відчайдушний крик… Все відразу вирвалося з мене, закриваючи видимий світ, занурюючи у темряву, поглинаючи свідомість… «Джо!.. Чому?..»

Джодаж, бог водної стихії

Біль, немов гострий спис, пронизав його груди, вириваючи з горла гучний крик. Шалений, давно забутий, він зароджувався у самому серці і розривав його нутрощі на частини. Що це? Чому? Адже він бог! Такого просто не може бути!..

Яскравий спалах осяяв нічне небо над берегом Пальмари, а наступної миті в бурхливі води полетіло несвідоме чоловіче тіло. Високі хвилі, неначе не бажаючи нашкодити, м'яко підхопили його і з силою викинули на піщаний берег.

«Тобі тут не місце!» - прошелестіла морська піна, омиваючи босі ступні.

«Іди геть!» - озвалася гулом синя безодня.

Тільки він більше не чув їх, не розумів. Липка темрява поглинула свідомість, замикаючи у своїй величезній утробі, забираючи сили, поглинаючи біль…

- Доброго ранку! - дзвінкий веселий голосок розрізав липкі пута, дозволяючи свідомості повернуться в тіло і відчути себе живим. - Ти нарешті прокинувся! Я вже боялася, що не виберешся...

Очі боляче вжалило сонячним світлом. Застогнавши, Джо спробував сісти, проте тіло не послухалося. Воно здавалося незвично важким. Кожен, навіть найменший рух, викликав неприємне відчуття. Здавалося, самі кістки болять!

- Ну-ну! Не поспішай! З такими пошкодженнями люди по декілька седмиць відлежуються, а ти вже за два дні на ноги схопитися намагаєшся…

Картинка перед очима перестала танцювати, і чоловік зміг нарешті розглянути, куди його занесло. Невелика кімнатка у маленькому кам'яному будинку. Нічого особливого: стіл, пара криво збитих лавок, стара піч, прикрашена чудернацькими кольоровими візерунками. За крихітним віконцем яскраво світить сонце.

- Де я? – прохрипів пересохлим горлом. Скривився від неприємного відчуття. Що взагалі відбувається?

- У моєму будинку, - раптом зовсім поруч відповіла молода дівчина, підносячи до чоловічих губ кухоль. Живильна волога повільно побігла горлом, наповнюючи тіло життям і повертаючи йому силу. - Я знайшла тебе на березі, ледь живого. Вирішила, навіщо ж такому красеню помирати, ось і притягла сюди... Тобі ще пощастило, що нічна буря не потягла тіло в море, адже могла! Я Іва, до речі. А тебе як звуть?

- Джо-даж… - напружившись, чоловікові все ж таки вдалося присісти. Під його вагою жалібно заскрипіли тонкі дошки вузького ліжка.

- Джо, значить! Гарно, - біля печі гриміло посудом дрібне, йому по груди, не більше, дівчисько, років шістнадцяти. Волосся довге, темне, злегка в'ється, заплетене в косу, великі карі очі горіли на смаглявому личку живими вогниками, тонкі губи розтягнулися у веселій посмішці… От начебто й не красуня, а очі відвести вже не зміг. Що за мара?

- Іва, а ти тут сама живеш? - навіщо запитав, незрозуміло! Але, потрапляти на очі в такому жалюгідному вигляді ще комусь Джо не хотів. Бог він чи хто?

- З того часу, як мати померла, а батько загримів за крадіжку, одна, а що? - начебто й усміхалася, веселилася, тільки тонкі плечі опустилися, як від вантажу, що раптом на них звалився.

"Сильна!" - подумав Джодаж, ще більше замилувавшись.

- Так… Чим допомогти тобі? – усміхнувся у відповідь, підводячись і розминаючи плечі. – Якщо вже ти мене врятувала…