31 розділ

Майя

Час пролітав, наче божевільний. Ось мене переодягає помічниця пані Цзин у яскраву і навіть майже пристойну сукню, яка мені, до речі, пасує, ось уже мене саджають у звичайну карету без визначальних знаків. А за хвилину всередину із задоволеною пикою заповзає жрець, пихкаючи від натуги. Оглянувши мене з ніг до голови, служитель Морського бога схвально цокнув язиком та наказав від'їжджати. Ну, все! Це шлях в один кінець: або я виживу і відшукаю Майстра, або ж помру, що цілком собі можливо, враховуючи нашу останню зустріч...

Через годину швидкої поїздки, карета зупинилася біля величезних кованих воріт. За високою кам'яною огорожею ховалася величезна територія, у центрі якої розташовувався розкішний, світлий будинок. Якби не знала, що за цим фасадом прихована майстерня із смертельно небезпечними артефактами, нізащо б не повірила.

Ворота повільно відчинилися, пропускаючи пізніх гостей, а в мене коліна затремтіли. Втекти з цього місця не вдасться! Весь периметр, включно з огорожею і навіть фасадом будинку, огортали десятки, якщо не сотні складних охоронних плетінь. Без дозволу власника, в цьому маєтку навіть джарах не пробіжить, не те, що поганенький маг фактично без магії. Груди здавило тугою! Про одне шкодую, що не залишила для Білла навіть коротенької записки з поясненнями, навіщо взагалі ризикувала, а він же так мені допоміг...

Карета зупинилася і двері ривком відчинилися. Навколо панувала непроглядна темрява, і лише маленький світлячок, який запалив дворецький, освітлював нам шлях. Грубо виштовхавши мене назовні, жрець повільно виповз сам. Обличчя, й так червоне від натуги, перекосило ще й від невдоволення.

- Негайно доповідай господареві, що я привів замовлену дівку, - пихтів товстун, витираючи хусточкою спітніле чоло.

- Боюся, я мушу вас засмутити: ліерд поїхав у справах! - з повною відсутністю будь-яких емоцій, відповів прямий, наче палиця, невисокий, худий чоловік.

Від почутого в голові жерця відчутно запрацювали звивини. Здавалося, ми всі чуємо, як поскрипують без мастила іржаві шестерні.

- І що мені з нею робити? - ткнув у мене коротким пальцем любитель легкодоступних жінок.

- Пропоную поверніть туди, де взяли, - без тіні глузування відповів співрозмовник.

- Що-о? - заревів храмовник. - Ти за кого мене тримаєш? Зовсім ви тут розпустилися! Взяти б того батога та...

Здивовано переводила погляд з одного чоловіка на іншого. Який контраст! Якби не знала, хто є хто, нізащо б не повірила, що таке можливо.

- І все ж, вам доведеться повернути дівчину назад, - не вгамовувався дворецький. - Ліерд суворо забороняє годувати вихованця без його присутності.

"Годувати?.." Здається, у мене волосся на потилиці заворушилося. Хіба таке можливе в нашому столітті? Що за пережитки минулого?..

- А ми йому не скажемо... - змовницьки підморгнув товстун, підштовхнувши мене до світла. - Дивись, яка соковита, стигла ягідка!..

- Ні! - холодно перервав хвалебні оди моєму окосту дворецький.

- Ну й демони з тобою! - вилаявся жрець, штовхнувши мене до відчинених дверей карети. - Поверни, де взяв, і передай, що наступного разу я сам обиратиму жертву!.. Сподіваюся, хоча б для мене у вас знайдеться келих чогось міцного?

Роздратовано кинув слузі храмовник, прямуючи до входу в особняк.

- Обов'язково, - поспішив слідом чоловік, наостанок махнувши візнику, аби той швидше забирався геть.

- Пощастило тобі, дівчинко, - відгукнувся літній чоловік, допомагаючи мені піднятися на високу сходинку. - Жодна панянка, що входила в цей будинок, назад ще не поверталася. Мабуть, люблять тебе старі боги...

- А чому старі? - вирвалося неусвідомлено. Напевно, це стрес так дивно себе проявляв.

- Тому, що в нового ні співчуття, ні любові не дочекаєшся. Його сила лише на крові й тримається... - зітхнув візник і зачинив дверцята. Карета зрушила з місця, швидко віддаляючись від заповітного особняка.

Що ж, із Майстром побачитися мені не вдалося, хвала всім богам! Зате тепер я напевне знаю, де його шукати. А це вже половина справи! Далі залишилися самі дрібниці.

Лукреція Жоффре, королева Талласії

Він вихором увірвався до її покоїв, лякаючи прислугу і збиваючи з пантелику саму королеву. Армандо Вієра, як завжди, бездоганно вбраний, з ідеальною поставою і широкою посмішкою на обличчі.

- Негайно збирайтеся! - наказав чоловік, розташовуючись на диванчику в її вітальні і вихоплюючи із золотої вазочки ароматний фрукт.

Лукреція неусвідомлено скривилася, але вже за мить її ідеальне обличчя знову набуло пісного вигляду з легкою ноткою зацікавленості.

- Ми йдемо гуляти? - трохи жіночої наївності, аби лишень чоловік відчув себе сильним, розумним і, найважливіше, головним.

- Краще, моя люба, - по ідеальному обличчю розповзлася підступна посмішка, - нас запросили в гості!

Жінка обурено стиснула вуста. Невже цей дурень справді думає, що вона стане відвідувати разом із ними хоч якісь швіцькі заходи?