25 розділ

Майя

Я стояла біля вікна своєї нової кімнати, коли знову побачила її. Маленька дівчинка з Портальної площі уважно розглядала готель, ховаючись за рогом будинку на протилежному боці вулиці. Цікаво, вона мене шукає? Усміхнувшись у солодкому передчутті, вирушила надвір.

Поки спускалася, всередині підвела голову тривога. А що? Мало хто є ще поряд з малою. Можливо, це засідка? Але ні! Дівчинка виявилася одиначкою, проте дуже гордою. Ну-ну!..

- Когось шукаєш? - запитала, заскочивши у провулок. Дівчинка злякано ойкнула, але не втекла. Горда й хоробра... Вона мені вже подобається!

- Шукаю! – надулася, мов йоржиста айла, маленька, проте дуже полохлива рибка. При найменшій небезпеці вона стає схожою на величезну колючу кульку з витріщеними очима і довгими вусами-щупальцями. Толку від них ніякого, хіба що для краси, бо вороги такої дивовижі все одно не їдять! - Ти винна мені гроші! Віддавай!

І стільки рішучості в голосі, стільки впевненості, що я навіть не відмовляюся. А навіщо?

- Хіба я щось позичала в тебе? - зробила здивовану міну. - Вибач, не пригадаю!

Поки дівчинка закипала, наче чайник на вогні, я повільно попрямувала до готелю. Три, два, один…

- Стій! – загарчала нова знайома. – Стій, кому кажу? Інакше мені доведеться нацькувати на тебе друзів! А вони жартувати не вміють…

Зупинилась! Не тому, що злякалася, ні! Дурному ясно, у цієї точно немає друзів. Вона справжнісінька одиначка. Але якщо дівчинка змогла переступити через власну гординю і прийти, отже, у неї дійсно проблеми.

- Он воно як... - повільно розвернулася, ретельно оглядаючи дитину. Років шість, не більше, світле волосся не рівно підстрижене, стирчить у різні боки, немов гілки дивного дерева, у величезних синіх очах тривога впереміш з рішучістю, а надто худе тіло прикривав не за розміром великий одяг. Жодних суконь та рюшів, тільки практичні хлопчачі штани та широка сорочка. – Тоді я тебе уважно слухаю! В чому моя провина?

Здається, мені вдалося на мить вибити дівчинку з колії. Впевненість якось різко відступила, а руки метушливо вирішили пошукати собі місця.

- Ти... Ти зірвала мені полювання, і я залишилася без чесного заробітку! – скептично підняла брову. Мені не почулося? - Гаразд! Не зовсім чесного… І все ж таки!..

- Та там була всього якась пара мідяків! - не витримала абсурдності ситуації.

- П'ять срібників! – впевнено заявила дівчинка. - Я сама особисто бачила, як одна пихата панночка відсипала їй жменю монет за смачний пиріжок з варенням…

І стільки заздрощів у голосі, стільки неприхованого захоплення, ніби це найкращі ласощі у світі! Зізнаюся чесно, моє серце здригнулося!

- Навіщо тобі стільки грошей? - начебто звичайне питання, проте воно заледве не знищило такий крихкий зв’язок, котрий встановився між нами. Величезні очі одразу ж потьмяніли, а руки повисли батогом.

- Треба! - буркнула дівчинка, не збираючись ділитися власними проблемами. А те, що вони були, ясно, як день.

Ще трохи засумнівавшись, запропонувала вигідний для мене варіант.

- Я дам тобі грошей, - посміхнулася, помітивши, як ожило дівчисько. - Але, не просто так!

Насторожено відступивши, тим не менш, дівчинка не пішла.

- Ти їх заробиш!

- Що? – розчаровано вигукнула співрозмовниця. - Я не збираюся…

- Не перебивай! - припинила словесний пронос до того, як її прорвало. – Мені потрібна непримітна людина, яка зможе дістати будь-яку інформацію так, аби ніхто про це не дізнався! Зможеш?

Дівчинка замислилася ненадовго, проте незабаром невпевнено кивнула.

- Чудово! - зраділа, як маленька. - Ось тобі перше завдання: хочу знати про все дивне, незвичне чи моторошне, що відбувається в цьому місті!.. То як?

- Не питання, - кивнула дівчинка, поглядаючи на мене з відвертою гидливістю. – За добрі гроші я все зроблю. Тільки не розумію, навіщо воно тобі?

Розсміялася, уявивши, на що схожий наш діалог збоку. Нічого, переживе!

- Треба! - вийнявши з кишені заздалегідь підготовлені гроші, ті самі п'ять срібників, простягла їх малій.

- І це все? - розчарувалася дівчинка.

- Не нахабній! - рикнула, прямуючи до готелю. – Решту отримаєш, коли нариєш потрібну інформацію… Тебе, до речі, як звати?

Згадала про головне посеред забитої каретами дороги.

- Кора! – пролунало у відповідь десь із тіні. Місце, де ми щойно спілкувалися, уже спорожніло.

«Шустра! – майнуло в голові. – Спрацюємось!..»

Джодаж, бог водної стихії

Дархан – дім світла! Місце, якщо його можна так назвати, де час зупинився ще на початку свого зародження. Абсолютне світло, здатне вилікувати будь-які рани, чи то тілесні, чи душевні, забрати біль, стерти тривоги. Ось тільки вартість такого лікування безцінна! Разом із ранами, Дархан забере у тебе спогади, повертаючи до початкової рівноваги. І все б нічого, якби Вічні менше їх цінували!..