24 розділ

Білл Грант, голова Темного кварталу

Білл не підозрював, наскільки прив'язався до дівчинки. А інакше, чому його так зачепив її змучений вигляд? Бліде, до синяви, обличчя, темні кола під очима, схудле тіло і біль в очах - все, що залишилося від навіженої, трохи дикої Майї. Схоже, втрата Джо вдарила по ній сильніше, аніж усі сподівалися. «Що ж, доведеться щось із цим робити!»

- Майя, ти готова розповісти нам, що сталося? - звернувся до дівчини, помітивши насторожений, проте рішучий погляд.

Мовчки кивнувши, Майя ще якийсь час збиралася з думками, а потім заговорила... Сухий переказ хрипким, ніби зірваним голосом, тільки факти і жодних емоцій. Це була вже не вона...

- Так що, - підсумувала оповідачка, - він набагато небезпечніший, ніж ми вважали. Я ще ніколи не зустрічалася з подібною магією! І його обличчя…

- Думаю, це була «тіньова маска», заклинання, що вимагає вищого рівня сили, як мінімум червоного, - Білл задумливо потер підборіддя. – У магічних академіях такому не вчать. Або наш артефактор самоучка з доступом до стародавніх сувоїв, або набагато старший, ніж ми можемо собі уявити!

Ні те, ні інше чоловікові не подобалося. А враховуючи, що вони залишилися без Джо, Грант більше не був певен, чи зможе зупинити майстра.

- Що робитимемо? – порушив мертву тишу Делвін.

- Не знаю... - скривився голова Темного кварталу. - Але обов'язково щось придумаю!..

Майя

Розгубленість!.. Почуття, досі мені не відоме. Раніше у життя завжди була чітка мета, заздалегідь розроблений план дій, а якщо щось траплялося поза ним, можна було зімпровізувати. А зараз… глухий кут! Назад не повернути, вперед йти нікуди, залишатися нема чого…

Білл розпустив нас так і не залишивши жодних вказівок. Народ розбрівся по своїх справах, а я попленталася назад, до шинку. Їсти хотілося по-звірячому, ноги злегка тремтіли, а голова гуділа від втоми та відсутності будь-яких думок. І все б нічого, але глибоко всередині, там, де закопалися залишки моєї совісті, копошилося гірке почуття провини. Я не впоралася!..

Їдкою кислотою душу роз'їдала тривога, а фантазія щоночі підкидала моторошні кошмари, щоб не розслаблялася, так би мовити. На третю добу не витримала!

Прокинувшись на світанку п'ятого дня седмиці, зібрала деякі речі і вирушила до порталу. Я ще не знала, що саме робитиму, але твердо вирішила розшукати того самого артефактора. Думка про те, що, можливо, Білл уже відправив своїх людей на пошуки майстра, іноді заглядала в голову, та затримуватися в ній ніяк не бажала. Тож, зібравши всю мужність у кулак, і розплатившись за прохід, увійшла до густого магічного туману!

Столиця зустріла яскравим ранковим сонцем і десятками людей, котрі поспішали по власних справах. Шум, гам, суєта! Хтось прибував, хтось від'їжджав, візниці, горлаючи на всю вулицю, закликали до своїх карет гостей Пальмари, а торговці з лотками снували туди-сюди, як спритні джарах по закутках… Ух! Немов обухом по голові! Незвична до такого, я трохи навіть зависла, не розуміючи, що робити далі. Хіба минулого разу було так само? Чи я просто була занадто схвильованою, аби помітити?

Струснувши заціпеніння, побрела на вихід. План простий: спочатку залишу десь свої речі, а потім пошукаю надійного інформатора. Що далі? По ситуації. Ну ось, залишилися дрібниці!..

Заселилася через дві години в невеликий готель, що сховався між булочною та м'ясною лавкою. Як я потрапила туди? Випадково!

Вибираючись із натовпу, що утворився на виході з портальної площі, відчула, як хтось спритний і дрібний поліз до моєї кишені. Інстинктивно смикнувшись, вже збиралася закричати, та своєчасно зупинилася. Поруч ошивався дрібний пацан років шести. Брудний, у старому подертому одязі, він спритно оббирав кишені перехожих, тягнучи все, що траплялось під руку.

Розчаровано скривившись, хлопчисько озирнувся, вибираючи нову жертву. Мабуть, він був у розпачі, раз поліз до продавщиці пиріжками. Молода дівчина, не старша за мене, голосно пропонувала перехожим свій товар, коли спритні пальчики залізли в її фартух, витягаючи звідти гаманець з невеликим ранковим заробітком. А ось це вже ні в які ворота!

Справжній злодій, котрий себе поважає, ніколи не вкраде у сусіда! Так навчав мене Делвін, розповідаючи про своє життя у Темному кварталі. Ніколи не думала, що колись це мені знадобиться… А он воно як обернулося!

Перехопила хлоп'я за передпліччя, другою рукою вихоплюючи вкрадений гаманець. Смикнувшись, він подивився на мене зляканими яскраво-синіми очима з миловидного дівочого личка… Дівча? Здивувала! Проте це нічого не змінює! Суворо похитала головою, аби не надумала кричати, і відпустила злодюжку додому, нехай іде. Не в моїй компетенції виховувати вуличних дітей!

- Це ваше! – не запитала, поставила перед фактом приголомшену продавщицю. - Вам варто краще стежити за своїми кишенями!

Схаменувшись, дівчина схопилася за фартух і охнула:

- Як же так? Адже я тільки…

Криво посміхнувшись, віддала її майно і вже зібралася було йти, коли мене гукнули:

- Стривай! – схопилася за рукав моєї простенької сукні незнайомка. - Ти ж приїжджа, я правильно розумію?.. Слухай, ти щойно врятувала мені життя, правда! Отже, як я можу тобі віддячити?