23 розділ

Майя

Джо зник! Це перше, що я зрозуміла, повернувшись у лігво Гранта. Після тієї колотнечі, Сара знайшла мене посеред головної площі столиці, серед квітів та пар, що мирно гуляли довкола. Зізнатися чесно, я не була готова до такого повороту подій, хоч і знала, всяке можливе. Смерть, яка відкрито дихає тобі в обличчя, виявилася навіть страшнішою, аніж хваткі щупальця бога Моря. Там я відчувала, що можу якось боротися, а тут… Тут моє життя висіло на дуже тоненькій волосині. Надто тоненькій... Як втрималася, не розумію!

Напевно, зі ступору мене могло вивести тільки щось іще страшніше… І це сталося! Джо... Не думала, що так прив'язалася до нього. Його постійна мовчазна присутність десь на горизонті, настільки міцно засіла в моїй підсвідомості, що це сприймалося як щось само собою зрозуміле. Хто б міг подумати, що втратити друга виявиться набагато важчим, аніж рідних братів!..

У двері кімнати голосно постукали, виводячи із заціпеніння.

- Майя, - почувся схвильований голос Білла, - час змиритися! Прийми це і продовжуй жити!

Змиритися! Іще хто б навчив, як?.. Друга седмиця пішла після його зникнення, а в мене весь час таке відчуття, що ось-ось відчиняться двері, і цей кремезний чоловік безцеремонно завалиться до моєї кімнати, аби знову до чогось причепитися. Дратуючий, з повною відсутністю хоч якихось манер і тактовності, та краще б за ним і далі бігали верескливі натовпи красунь, аніж прийняти таку поспішну смерть! Боги, адже я навіть не подякувала йому за свій порятунок…

- Майя… - не вгавав Грант. - Послухай, ми не можемо нічого зробити, поки ти не розповіси про все, що сталося!

Що сталося? Якби ж то знати…

- Я прийду за годину, - прохрипіла не своїм голосом. Нічого дивного, коли я взагалі востаннє говорила? Напевно, ще у Пальмарі…

Зібралася швидко. Сукня сиділа, як на вішалці. Хто б міг подумати, що душевний біль здатний настільки висушити! Чи це тому, що я зовсім не пам'ятаю, коли востаннє їла?.. Не важливо! Сонячне світло боляче вдарило по очах, а шум сотень людей, які поспішали по своїх справах, абсолютно збивав з пантелику. Голова одразу ж закружляла, в очах потемніло, а в животі голосно забурчало. Оце та-ак! Дожилася, як то кажуть!

Вирівнявши дихання, повільно побрела у потрібному напрямку. Ні! Так далі не піде! Потрібно негайно брати себе до рук, інакше мені буде соромно дивитися в очі братам, коли ми зустрінемося в потойбічному світі. Як це: вижила після зустрічі з богом Моря і заморила себе голодом після втрати друга?

Делвін зустрічав на вулиці, біля лігва. Мабуть, Білл боявся, що я не доповзу… Але я доповзла! І майже не втомилася.

- Оце та-ак! - хмикнув чоловік, оглядаючи мене з голови до п'ят. - Знаєш, Майо, якщо ти, таким чином, намагалася позбутися мене, як залицяльника, то дарма старалася! Я з першого ж разу зрозумів, що в цій гавані мені нічого не світить…

- Та іди ти, Делвіне! - відмахнулася, ледве піднімаючись сходами. Коліна тремтіли від втоми! - Без тебе паршиво!

- Ну-ну…

Далі за перший поверх ноги нести категорично відмовилися. Впала тут же, біля стійки з напоями.

- Якась ти бліда, красуне, - зустрів мене беззубою посмішкою Фінч, місцевий шинкар. Не люблю його, надто слизький та ненадійний, але Білла слухається беззаперечно. Цікаво, це страх чи відданість?..

- Їсти хочу! - простогнала, розпластавшись на чистій стільниці.

- Ну-у-у… - протягнув чоловік, натираючи пляшку з чимось прозорим усередині. - Це тобі не до мене треба! Чого дорогою в ресторацію не зазирнула?

Зазирнеш тут! Без Джо мене вмить обдеруть, як липку, та ще й прирізати можуть! Це він завжди відповідав за безпеку!

Серце боляче стислося…

- У мене тільки сухарі є, - Фінч виклав переді мною миску з сушеними хлібними кірками. – Будеш?

Скривилася! Такого їсти мені ще не доводилося... Хто б міг подумати, принцеса величезного заможного королівства харчується обрізками в дешевій забігайлівці під лігвом одного з найстрашніших злочинців Талласії. З глузду з'їхати!..

Схопила солону скибочку і побрела нагору. Видам всю необхідну інформацію і повернуся до себе. Там мене точно нагодують!

Вся компанія зустріла мене у кабінеті Гранта. Вони якраз щось дуже активно обговорювали, коли я увійшла. Миттєва тиша стала моїм привітанням, а співчутливі погляди буквально розідрали душу навпіл. Застигла! Ох!.. Здається, я поспішила з поверненням…

- Нарешті! - видихнула Сара, згрібаючи в обійми мою схудлу тушку. Дивне почуття… Не була готова до такого…

У кімнаті зчинився галас. Хтось вітався, хтось намагався переказати новини, а хтось просто висловлював співчуття.

- Давайте продовжимо, - повернувся до справи Білл. - Майя, як тільки будеш готова все переказати, подай знак!

Он воно як... Дякую, Білле! Час – це те, що мені потрібно!

Лукреція Жоффре, королева Талласії

- Міністре Лерой, як я рада вас бачити! – прощебетала Лукреція, зупиняючи в одному з коридорів палацу ще не літнього, проте вже з помітною сивиною у волоссі, чоловіка.