10 розділ

Майя

Депресія злетіла з мене, як лушпиння з цибулі, як тільки я зійшла на берег. Порт кипів, жив, дихав, хвилюючи мою уяву і спраглу до пригод душу… Ну, можливо, не зовсім душу, а те, що знаходиться дещо нижче!.. Пусте!

Я ніколи в житті не бачила такого величезного скупчення народу! Навіть на святі літнього рівнодення, яке щороку влаштовувалося у нашому замку, і куди запрошувалися всі жителі села, не збиралося стільки люду! Голова кругом пішла від тієї кількості фарб, шуму та метушні, які на мене звалилися.

Проте я була б не я, якби вже за мить не взяла себе до рук. Струснула головою, щоб упорядкувати думки, і вирушила на пошуки тих самих пригод. Правда, вони знайшли мене раніше, аніж я сподівалася…

Ще на кораблі, поки Джо відвернувся, виколупала з намиста декілька самих непоказних камінців. Я, звичайно ж, принцеса, і ніколи в житті грошей не потребувала, та й витрачати їх мені було нікуди, проте зараз все змінилося, правда?.. Ні, я ще не зовсім дурна, і перш, ніж нарватися на цього самозакоханого товстуна, пробіглася по рядах, прислухаючись до пліток і цін на товари. Враження, як то кажуть, склалося. Саме тому я й потрапила до ОЦЬОГО!..

Загалом, пан Дук був сама люб'язність! Він усміхався, розповідав про свої прикраси, і весь час розпитував, хто ж із ліердів мене послав. А щойно побачив причину візиту, розверещався, накинувся, як голодний віргл на зерно, схопив за шкірку, сподіваючись утримати… Не тут-то було! У мене п'ятеро братів, між іншим! Врізала що є сили по коліну і вислизнула з рук. «Тікати!» - билася в голові єдина здорова думка. І я вже навіть видихнула з полегшенням, коли мене таки зловили.

- Що ти собі думала? - бубонів Джо, немов фрегат, розтинаючи нескінченні людські хвилі, поки ми вибиралися з ринку. - Ти хоч уявляєш, що б з тобою трапилося, якби я не встиг?

- Пробач… - буркнула під ніс, навіть не сумніваючись, що мене почують. - Я не думала, що все так вийде…

- Не думала вона! – гаркнув чоловік, на мить обернувшись. – А час би вже! Якщо вже вирішила піти проти системи, не варто розслаблятися! Реальне життя, тобі це не рожева казка. Тут кожен, навіть найдрібніша джарах, бажає поживитися за чужий рахунок. Якщо для цього необхідно збрехати, обмовити або вбити, повір, ніхто не зупиниться!

Шоковано дивилася на величезну спину. Так-так! Мені було до демонів соромно за все те, що я сьогодні влаштувала, але зізнаватися у цьому нізащо не стану!

- Куди ми йдемо? - запитала, аби змінити тему, тим не менш, не сподіваючись, що мене почують.

Почули!

- Збувати твоє майно! – скрипнув зубами здоровань. - Нам потрібні гроші, поки я не поверну свої!

Здивовано скинулася, та перепитувати не стала. Справді, світ виявився набагато страшнішим, аніж я собі уявляла. І те, що Джо вирішив залишитися поряд, дуже заспокоювало. Так, причина важлива, і я обов'язково спитаю, але тільки не сьогодні… Мені потрібен час!

Через годину ми залишили позаду галасливі, багаті на яскраві вітрини, вивіски та доглянуті будиночки, вулиці, і потрапили, ніби в інший світ. Все ті ж білокам'яні стіни, тільки вікна в будинках брудні, перекошені часом. Ті самі вивіски, тільки яскрава фарба полопалася і майже злізла. Все ті ж люди довкола, тільки обличчя їх сховані за однаковими масками байдужості та страху, лиш зрідка віддаючи розпачем.

- Де ми? - порівнялася з новим знайомим. Відчуття чужого пильного погляду переслідувало з того моменту, як тільки ми звернули до темного, непомітного провулка, щоб потрапити сюди.

- Там, де ніхто не спитає, звідки в тебе самоцвіти, - не голосна, хай і спокійна, відповідь змусила здригнутися.

- Знаєш, у мене таке відчуття, наче за нами стежать…

- Від моменту, як перетнули умовний кордон, - не заперечував Джо. - Тримайся поряд і все буде добре.

Ми підійшли до непомітного двоповерхового будинку, що нічим не відрізнявся від інших. Декілька відполірованих до блиску східців, брудні невеликі вікна, які навряд чи пропускали всередину хоч промінь світла, і добротні, міцні вхідні двері. Те, що здавалося нерухомим, мій новий знайомий (чи вже друг?) легко відкрив, випускаючи назовні сиві клуби гіркого диму та гучний жіночий сміх.

Пересмикнула плечима, проте відступати не стала. Ех, Майя, бачив би твій тато, куди тебе занесло, сам би згодував морському монстру, аби уникнути такої ганьби!

Спочатку очі занурилися в темряву, намагаючись якнайшвидше переналаштуватися, щоб знову сприймати такий небезпечний світ. Зате всі інші відчуття миттєво загострилися! Особливо моя магія!

Наче наяву, побачила кількох людей попереду. Вони випивали і голосно жартували (це я почула, якщо що), та ще пару за ширмою зліва. Ті обіймалися і, здається, цілувалися? Сподіваюся, здалося! Десь на верхньому поверсі ще з десяток чоловік. Не просто людей, магів! І лише один із них горів для мене яскравою лампочкою! Куди це нас занесло?

Джодаж, бог водної стихії

Він сердився! Не так на дівчину, як на себе. Розслабився, не встежив, понадіявся… Не можна! Адже він нічого не знає про неї, ні її характеру, ні думок, ні того, на що взагалі здатна ця навіжена принцеса!