7 розділ

Герман Фредерік Жоффре, король Талласії

Монстр вирував, знать розбігалася, хтось щось кричав, намагаючись привернути до себе монаршу увагу… Тільки чоловік нічого цього не чув і не бачив. Перед його очима досі стояла тепла посмішка улюбленої донечки. Його світлої дівчинки, котра завжди мала власну думку і ніколи не підкорялася правилам.

- Ваша Величносте! – вивів із ступору головний жрець. - Виходу немає! Бог не заспокоїться, доки не отримає свою жертву! Ми негайно маємо підготувати принцесу Фріду!

- Що-о? - скрикнула дівчина, збліднувши ще дужче.

- Та як ви смієте?.. - навіть королева змінилася в лиці, відкинувши звичну пісну міну.

- Досить! – обірвав суперечки Герман, насилу заганяючи всі свої почуття під твердий панцир, створений роками практики. – Більше жодних жертвоприношень! Поки я живий, це не повториться!

- А як же люди? – обурився жрець. – Божество обов'язково розсердиться і нашле на нас біди!..

- Тоді помоліться іншим богам, щоб захистили Талласію! – відмахнувся чоловік. – Я своє слово сказав! Спробуйте лишень його порушити!

Розвернувшись, король твердою ходою, зі скам'янілою спиною і не підйомним вантажем на серці, подався назад. Навряд чи він колись пробачить себе, навіть якщо все життя спокутуватиме цей гріх!

Майя

"Нічого не вийде!" - заявив ЦЕЙ! Нічого не вийде! Звідки йому взагалі про це відомо? Ми вклали стільки сил, продумали кожен крок, підготувалися, а він каже: нічого не вийде! Розлютилася до червоних плям перед очима. Начхати! Сама впораюсь! Взагалі-то безглуздо було розраховувати на чиюсь допомогу, особливо місцевого дурника.

Звірившись із картою, яку ми з братами ретельно замальовували кілька років, вирушила у потрібному напрямку. Необхідно поспішати! Навряд, після того, що трапилося, кораблі надовго затримаються біля пристані. Важливі ліерди поспішать залишити прокляте богом місце. Сподіваюся, з поспіхом вони не одразу помітять на борту непоказного хлопця. Якщо що, збрешу, що втекла від жорстоких батьків…

- І як ти зібралася все провернути? - прогриміло поряд несподіване питання.

«Боги! - спіткнулася, ледь не розквасивши собі носа. - Як він це робить?» Чому я не чую його кроків і не відчуваю його присутності? Навіть із моїми незначними здібностями, відчувати ауру я навчилася дуже давно.

- Мовчки! - прогарчала крізь стиснуті зуби, непомітно переводячи подих. - Там зараз такий хаос твориться, що на мене ніхто не зверне уваги. А на ранок ми вже будемо в порту Евандера.

- А далі? – не вгавав новий знайомий. Хоча який він знайомий? Адже я навіть імені його не знаю!

- А далі, куди душа велить! - широко посміхнулася, представивши своє світле майбутнє. - У моєму розпорядженні весь світ!.. Як тебе звуть?

Просте запитання привело чоловіка у ступор. Якийсь час він мовчки крокував поруч. Я вже навіть подумала, не відповість.

- Джо, - колись живі очі втратили свій блиск, а обличчя скам'яніло. Що це з ним?

- Майя! – представилася, хай мене й не питали. Все ж таки, не вмію я на довго заморочуватися! Життя таке коротке і не передбачуване... особливо моє!

Через годину ми ввійшли до села. Декілька десятків будиночків, в яких проживали сім'ї тих, хто працював у замку або забезпечував постійне постачання продовольства з міста. Насунула на ніс капелюх, який в останній момент стягла у нашого садівника, і вирушила до пристані. Нас із братами ніколи сюди не пускали. Тільки зрідка, тікаючи з-під нагляду, ми здалеку спостерігали за тим, як в низині копошаться люди. Щасливі, у них було більше свободи, аніж у всіх ліердів королівства разом узятих…

Біля пристані чекало жорстоке розчарування. Два кораблі з трьох стрімко віддалялися від берега. Тільки королівський фрегат все ще повільно гойдався на хвилях. "За що?" - заволала подумки, тим не менш не збираючись відступати. Буде складніше, ніж я сподівалася, але шляху назад вже немає!

Впевненим кроком попрямувала до вартового, що дрімав біля спущеного трапу. Мені б заговорити йому зуби і проскочити повз. Однієї хвилини цілком вистачить…

- Сховайся за спину і не висовуйся! - наказав Джо, схопивши мене за шкірку і відкинувши зі свого шляху.

Шок! Проте обурюватися не наважилася. Зрештою, він сьогодні вже двічі рятував моє життя. Можливо, чоловік не такий уже й божевільний?

- Куди? – різко скрикнув вартовий, зупиняючи мого нового знайомого. Джо не відповів. Він на цілу голову височів над переляканим до гикавки служивим, одним видом обіцяючи страшні кари на молоду голову.

- Ти нас не бачив! - наказав чоловік, проходячи повз. Тієї ж миті обличчя охоронця скам'яніло, перетворюючись на подобу посмертної маски. Пересмикнула плечима, прослизаючи повз чоловіка. Хто ж він такий, цей Джо?

Замок, кімната Давида

- Як думаєте, вона впоралася? – схвильовано прошепотів Саллі. Ось уже кілька годин він не знаходив собі місця. Найуразливіший, але й найщиріший із братів, він чи не найбільше любив Майю.