4 розділ

Майя

Поки тато відчиняв двері, у мене ледве серце з грудей не вискочило. «Тільки б встигли! Аби тільки встигли!» - молилася одразу всім богам.

- Ти чого там застигла? – здивовано спитав Герман Жоффре.

Коли я тільки встигла заплющити очі? Повільно увійшла всередину, обережно озирнулася і, не помітивши в кабінеті своїх найулюбленіших родичів, полегшено видихнула. Встигли!

Спочатку батько хотів сісти за стіл, і навіть уже його обійшов, але тут я помітила, як з-під цієї нескладної, але дуже практичної конструкції мені махає знайома долоня. Це що, Саллі? Кращого місця, щоб сховатись не знайшлося?

- Тату, - вигукнула раніше, аніж чоловік встиг сісти, - а може, на балконі поговоримо? Сьогодні такий чудовий день!

І щоб він точно не встиг заперечити, сама вискочила надвір. Уявіть мій шок, коли я побачила там Едмонда. Хлопець дивився на мене благаючим поглядом, відчайдушно жестикулюючи, щоб я повернулася назад. Ну, братики!..

- Ні! – штовхнула батька назад до кімнати, зачиняючи за собою двері. - Занадто спекотно! Колір шкіри зіпсується. Ідемо на отоманку!

- Майя… - спробував обуритись король Талласії, проте я йому не дозволила. Схопила за руку та відтягла у потрібному напрямку.

Всадила тата на місце і тільки тоді помітила, як колихнулася легка фіранка біля вікна. А там хто? Вони що, всі тут? Навіть чергового не виставили біля дверей? Ледарі безтурботні!

- На що ти дивишся? - спробував обернутися батько, але я швидко плюхнулася поруч.

- Здалося! – нервово посміхнулася. – То про що ти хотів поговорити?

На деякий час у кімнаті зависла тиша. Чоловік намагався зібратися з думками, а я відчайдушно сподівалася, що покоївки роблять свою роботу по совісті. Бо якщо хтось із цих шалопаї зараз чхне, нам усім кінець!

- Майя, - татко схопив мене за обидві руки і зазирнув у вічі, - ти знаєш, що я ніколи не робив відмінностей між усіма моїми дітьми. Ви з братами жодного разу ні чого не потребували... І ти... Ти така ж моя улюблена донька, як і Фріда...

- Ось тільки вона залишиться жити, а я на днях помру, - гірко посміхнулася.

- Майя, я намагався!.. Я говорив... Ти ж знаєш, мені теж не подобається цей ритуал, і я був би щасливий його скасувати. Але народ… вони не зрозуміють!

- Підніметься бунт, почнеться війна... - скривилася, відвертаючись від короля. - Я знаю! Не треба мені нагадувати, чому я маю померти! Я все розумію! Якби було не так, ти б мене вже не знайшов. Чи думаєш, втекти з цього місця неможливо? Дурниці які!

- Майя… - спробував мене заспокоїти чоловік.

- Не треба, тату! Не варто виправдовуватись, - вирвала свої руки з його, і різко підвелася. - Замість того, щоб пояснювати, навіщо я маю вмирати, краще б провів зі мною більше часу, поки я жива!

Монарх опустив голову, якось весь зсутулившись. Я бачила, наскільки сильний біль йому завдаю, але так треба. Пробач, татусю!

- Ходімо, - покликала його, подавшись до дверей. - У тебе залишилося кілька днів. Приділиш частину свого часу мені як передсмертний подарунок?

Залишаючи кабінет, помітила схвальну посмішку з-за дверей шафи. Ерік! Тепер ясно, хто ховається за фіранкою.

Що ж, я ще ніколи не проводила стільки часу з батьком. Ми гуляли в саду, згадуючи минуле, сміялися, сумували і навіть посварилися. Правда ненадовго і не всерйоз. Забувшись, він поділився деякими планами на майбутнє… Та незабаром сам же себе обірвав. Напевно, вирішив, що це занадто сильний удар по моїх почуттях. Бідний татусь!

- У мене є до тебе прохання, - звернулася до нього, коли сонце вже наблизилося до горизонту, і ми попрямували у бік замку.

- Все, що в моїх силах! – відповів король.

Помовчала трохи, добираючи правильних слів.

- Я хочу, щоб Давид сам вибрав своє майбутнє!

- Майя!.. - спробував обуритися чоловік.

- Не перебивай! – зупинила його обурення. - Це не просто забаганка! Зрозумій, моє життя перерветься раніше, аніж я встигну пізнати любов, ревнощі, материнство. Тому, я хочу, щоб Давид прожив його замість мене. Я відчуваю, що це правильно! Так бажають боги!

Він мовчав. Довго. Поки повільно крокували алеєю, поки підіймалися довгими сходами. І тільки на ганку батько зупинився, зазирнув у мої очі і врешті погодився. Що ж, старшого прилаштували. Залишилося тільки самій не схибити!

Герман Фредерік Жоффре, король Талласії

Його вчили приймати труднощі з гордо піднятою головою, не схиляючись і не здаючись ні перед чим. Але зараз… Зараз він має вбити власну доньку! І від цього його серце розривалася на частини.

У нього багато дітей, більше, ніж у будь-якого монарха Івлійської імперії, і всіх їх він щиро любить. Кожного по своєму, проте любить. Тільки Майя, його світла, розумна і така жива дівчинка, була найулюбленішою дитиною. Один її погляд, посмішка, і всі тривоги зникали разом із втомою.

Він знав, ще коли вперше взяв дочку на руки, що не зможе просто відпустити її. Здавалося б, що такого в новонародженому немовляті, всі на одне обличчя. А тут Германові здалося, що Майя глянула на нього не просто, як на різнокольорову пляму. Ні! Погляд синіх очей пронизав чоловіка своєю ясністю. Малятко уважно подивилася на батька і посміхнулася. Той момент він не забуде ніколи!