Як не проґавити любов

Привіт, мене звати Ксю. Ви будете здивовані, але саме я відповідаю за сварки в День святого Валентина, точніше за їх відсутність. У нас цілий штаб співробітників, які спостерігають за тим, щоб серця, котрі кохають чи кохані, були щасливі в цей день. Ну, створюємо настрій, атмосферу чи підказуємо гарні ідеї.

Багато цікавого трапляється 14 лютого, в День всіх закоханих, але поганого - мінімально. Ми працюємо наче ті бджілочки цілий рік для цього, але, самі розумієте, що не все можна передбачити та нейтралізувати. Загалом, після нашого «головного» дня ми відсипаємося майже тиждень, проте, бачимо лише хороші сни.

Звичайно, це чудово, коли люди з ніжністю та любов'ю дивляться один на одного, але, це часто виглядає занадто штучно. Особливо коли думки під час «закоханого» погляду про манікюр або нову версію гри.

Можливо, комусь здається це дивним, але, коли я хочу відпочити, я не йду до подруг або дивитися чергові рілси, а просто спостерігаю за людьми. За весь час роботи доводилося бачити чимало дивного, але запам'яталися мені лише кілька історій. Про одну з них я хочу вам розповісти.

«Матінко рідна! Я - студентка! Невже це правда?» - Світлана буквально летіла до зупинки на величезних підборах. Їй хотілося якомога швидше (та ефектніше, чого вже приховувати!) з’явитися в університеті, а там - хоч трава не рости! Згодна навіть на довжелезні нудні пари, головне - особливе відчуття початку студентського життя. Дрібні школярі, хоча й усього на рік молодші за неї, були тепер лише частиною дитячого минулого.

Підбігши до зупинки, дівчина швидко піднялася сходами маршрутки. 214 номер - тепер цей маршрут найрідніший для неї. У транспорті було повнісінько людей: дорослі й діти, люди похилого віку й молодь, підтягнуті й «в тілі» - будь-яка стать, вік та зовнішність за вашим бажанням. На перший погляд, всі вони були непомітними й абсолютно однаковими (умовно, звичайно!). Але, проїжджаючи цим маршрутом день у день, Свєтка стала помічати, що деякі з них незмінно є її супутниками.

Номером першим була ефектна білявка, яка постійно говорила телефоном або записувала голосові повідомлення. Та так голосно, що всіх її друзів і особливості їхнього життя й стосунків до кінця маршруту, напевно, знав уже кожен.

Другим був чоловік років сорока, який незмінно гортав якість стрічку новин, вишукуючи смішні меми й задоволено хмикав собі під ніс та посміхався. Щойно за вікном з'являлася одна із зупинок метро, як він миттю змінювався й починав невдоволено сопіти. Якось студентка опинилася поруч із ним і помітила, що в цей момент він починає читати політичні новини, що й впливає на його настрій. Якщо сил читати «оте неподобство» більше не було, чоловік блокував екран телефону, натягував свою кепку якомога нижче й, склавши руки на грудях, намагався трохи подрімати.

Разом з чоловіком завжди заходив хлопчик років 12, який разом з усіма кудись їхав, але, кожного разу, з натхнення або просто з цікавості, виходив на різних станціях. За кілька місяців Світлана так і не змогла розгадати, куди ж саме він прямує так рано.

Ще їхала молода дівчина 20 років. Вона більше за інших хвилювала студентку - її мрійливий і разом з тим сумний погляд просто не міг залишити байдужим. Не раз Свєтці хотілося обійняти незнайомку й сказати банальне: «Все добре». Але потім, вже навіть зробивши вперед рішучий крок, вона опановувала себе й подумки говорила: «Ти для неї - стороння людина. Дай її спокій! Надумала собі невідомо що, й лізеш!».

Ще був молодий хлопець, який судячи з усього, навчався з нею в одному університеті. Вирішила так, бо він постійно виходив на тій самій зупинці, що й вона.

Саме погляд цього незнайомця студентка не раз ловила на собі, але, озираючись, з сумом помічала, що він дивиться то на рекламу кондиціонера, то на величезний торгівельний центр за вікном. Сама ж Світлана часто розглядала хлопця з-під густих нафарбованих вій, знаючи, що і вони, і окуляри надійно приховують її.

Спершу першокурсниця розглядала хлопця просто від нудьги, після - через випадковий збіг ВНЗ. Минуло кілька місяців, перш ніж незнайомець по-справжньому заінтригував її, але знадобилося ще чимало часу, щоб Свєтка зрозуміла - він їй дійсно подобається. Хлопець ніби проходив кілька стадій зближення з дівчиною і цікавив її спершу як вимушений супутник, потім - як людина, а після - як хлопець.

Студентка дивувалася своїй мані. Часто тепер навіть у снах бачила обличчя цього хлопця і могла годинами думати про нього. Хоча, чого вже приховувати - тепер без проблем впізнавала кожного зі своїх постійних супутників, в якому б одязі вони не були. Проте саме його кожного разу шукала очима, ступаючи на першу сходинку автобуса. Навіть мимоволі засмучувалася, коли не знаходила знайомі карі очі, й раділа, якщо могла зустрітися з ними поглядом. У кожному дотику - випадковому або навмисному, вона шукала ознаки симпатії з його боку. Чи то підтримка при різкому гальмуванні маршрутки, дотик рук на поручні, чи просте проштовхування крізь натовп - Світлана завжди намагалася вловити, що він теж її впізнає або якось виділяє у натовпі.

За весь час, поки вона їздила зі своїми мимовільними супутниками, у студентки з'явилася дивна (добре-добре, дуже негарна!) звичка - цікавитися їхніми розмовами. Ну, звичайно, якщо мова йшла не про білявку - та, здавалося, ніколи не замовкала. І ось одного разу, коли хлопцеві, який їй подобався, зателефонували на мобільний (ну ви знаєте ці телефони з супер-пупер-мегадинаміком), вона прислухалася, й дізналася, що його звуть Ігор. З того часу вона ще більше наблизилася до своїх мрій про нього.