Як не проґавити любов

Привіт, мене звати Ксю. Ви будете здивовані, але саме я відповідаю за сварки в День святого Валентина, точніше за їх відсутність. У нас цілий штаб співробітників, які спостерігають за тим, щоб серця, котрі кохають чи кохані, були щасливі в цей день.

Багато цікавого трапляється 14 лютого, в День всіх закоханих, але поганого - по мінімуму. Ми працюємо цілий рік для цього, але, самі розумієте, що не все можна передбачити й ще менше - нейтралізувати. Загалом, після нашого «головного» дня ми відсипаємося цілий тиждень, проте, бачимо лише хороші сни.

Звичайно, це чудово, коли люди з ніжністю та любов'ю дивляться один на одного, але, це часто виглядає занадто штучно. Особливо коли думки при «закоханому» погляді про манікюр або нову версію гри.

Можливо, комусь здається це дивним, але, коли я хочу відпочити, я не йду до подруг або телевізору, а просто спостерігаю за людьми. За весь час роботи доводилося бачити чимало дивного, але запам'яталося мені лише кілька історій. Про одну з них я хочу вам розповісти.

«Матінко рідна! Я - студентка! Невже це правда?» - Світлана буквально летіла до зупинки на величезних підборах. Їй хотілося якомога швидше (та ефектніше!) з’явитися в новому університеті, а там - хоч трава не рости! Згодна навіть на довжелезні пари, головне - особливе відчуття початку студентського життя. Дрібні школярі, хоча й усього на рік молодші за неї, були тепер лише частиною дитячого минулого.

Підбігши до зупинки, дівчина швидко піднялася сходами маршрутки. 214 номер - тепер цей маршрут найрідніший для неї. У транспорті було повнісінько людей: дорослі й діти, люди похилого віку й молодь, підтягнуті й «в тілі» - будь-яка стать, вік та зовнішність за вашим бажанням. На перший погляд, всі вони були непомітними й абсолютно однаковими (умовно, звичайно!). Але, проїжджаючи цим маршрутом день у день, Свєтка стала помічати, що деякі з них незмінно є її супутниками.

Номером першим була ефектна блондинка, яка постійно говорила телефоном або записувала голосові повідомлення. Та так голосно, що всіх її друзів і особливості їхнього життя й стосунків до кінця маршруту, напевно, знав уже кожен.

Другим був чоловік років сорока, який незмінно читав гумористичний журнал, і весело хмикав собі під ніс. Перегорнувши останню сторінку, він відразу ж брав політичний вісник і починав щось невдоволено бурмотіти. Якщо залишався час, то чоловік натягував свою кепку нижче і схрещував руки на грудях, намагаючись сховатися від усіх інших і трохи подрімати.

Разом з чоловіком завжди заходив хлопчисько років 12, який разом з усіма кудись їхав, але, кожного разу, з натхнення або просто з інтересу, виходив на різних станціях. За кілька місяців Світлана так і не змогла розгадати, куди ж саме він прямує так рано.

Ще їхала молода дівчина 20 років. Вона більше за інших хвилювала студентку - її мрійливий і разом з тим сумний погляд просто не міг залишити байдужим. Не раз дівчині хотілося обійняти незнайомку й сказати банальне: «Все добре». Але потім, вже зробивши вперед рішучий крок, вона брала себе в руки й подумки говорила: «Ти для неї - стороння людина. Дай її спокій!».

Ще був молодий хлопець, який судячи з усього, навчався з нею в одному університеті. Вона так подумала, бо той постійно виходив з дівчиною на одній і тій самій зупинці.

Саме погляд цього незнайомця студентка не раз ловила на собі, але, обертаючись, з сумом помічала, що він дивиться то на рекламу кондиціонера, то на величезний торговий центр за вікном. Сама Світлана часто розглядала хлопця з-під густих нафарбованих вій, знаючи, що і вони, і окуляри служать їй надійним захистом.

Спочатку першокурсниця розглядала хлопця просто від нудьги, після - через випадковий збіг ВНЗ. Минуло кілька місяців, перш ніж незнайомець по-справжньому заінтригував її, але знадобилося ще чимало часу, щоб Свєтка зрозуміла - він їй дійсно подобається. Хлопець ніби проходив кілька стадій зближення з дівчиною і цікавив її спершу як людина, після - як вимушений супутник, а після - як хлопець.

Студентка дивувалася своїй мані. Часто в снах вона бачила обличчя цього хлопця і могла годинами думати про нього. Дівчина без проблем впізнавала кожного зі своїх постійних супутників, в якому б одязі вони не були, але саме його кожного разу шукала очима, ступаючи на першу сходинку автобуса. Вона навіть мимоволі засмучувалася, коли не знаходила знайомі карі очі, й раділа, якщо могла зустрітися з ними. У кожному дотику - випадковому або навмисному, вона шукала ознаки симпатії з його боку. Чи то підтримка при різкому гальмуванні маршрутки, дотик рук об поручень, чи просте проштовхування крізь натовп - Світлана завжди намагалася вловити, що він теж її впізнає або якось виділяє в натовпі.

За весь час, поки вона їздила зі своїми мимовільними супутниками, у студентки з'явилася дивна (добре-добре, дуже негарна!) звичка - цікавитися їхніми розмовами. Ну, звичайно, якщо мова йшла не про блондинку - та, здавалося, ніколи не замовкала. І ось одного разу, коли хлопцеві, який їй подобався, зателефонували на мобільний (ну ви знаєте ці телефони з супер-пупер-мегадинаміком), вона прислухалася, й дізналася, що його звуть Ігор. З того часу вона ще більше наблизилася до своїх мрій про цього хлопця.

Дивно, але з початку навчального року дівчина раптом пройнялася до всіх своїх супутників особливою симпатією, ніби ті були її друзями. Кожен був рідним і знайомим, у кожного був свій особливий характер та звички, але, звичайно ж, Ігор цікавив її найбільше. Це було швидкоплинне захоплення, звичайна закоханість, і колишня школярка розуміла це. Але як же хотілося, щоб одного разу він обернувся, підморгнув, і сказав: «Серденько, не сумуй, буде і на нашій вулиці свято»! І від цих думок про те, що він говорить про щось спільне, настрій підійматися, як за помахом чарівної палички. Хоча це були лише дурні дитячі мрії, але все ж звільнитися від цього вона не тільки не могла, а й не хотіла.