Сон

Настя лежала у своєму ліжку, розглядаючи малюнок руни Беркана на аркуші, перш ніж вимкнути світло. Думки про події дня, лекцію з рун та загадковий амфітеатр довго не давали їй заснути, але зрештою втома взяла своє.

Уві сні вона опинилася в просторій хатині, залитій теплим сонячним світлом. Невисокі стіни були прикрашені вишитими рушниками, а підлога — старими, але добротними дошками, що приємно скрипіли під ногами. Посеред кімнати стояв великий дубовий стіл, за яким сиділа літня жінка з лагідними очима та тонкими зморшками, що свідчили про прожиті роки.

"Ходи ближче, дитино," — промовила вона мелодійним голосом.

Настя відчула, як її тягне до жінки, хоч вона і не знала, хто це. Але з кожним кроком вона розуміла: ця людина їй знайома.

"Ти… моя пра-прабабуся?" — нерішуче запитала вона, сідаючи поруч.

Жінка кивнула, посміхаючись.

"Так, Настю. Мене звали Марія. Я давно хотіла зустрітися з тобою, бо знаю, що в тебе зараз непростий час. Ти шукаєш відповіді, але відчуваєш, ніби ще чогось не вистачає, правда?"

Настя лише мовчки кивнула.

"Ти маєш сильний зв’язок із родовою енергією. У нашій сім’ї жінки завжди мали дар бачити більше, ніж інші, і ти — не виняток. Але, щоб знайти свій шлях, тобі потрібно заглянути глибше," — сказала Марія, поклавши руку на Настину долоню.

"Мені вже приходила уві сні Мирослава, засновниця нашого роду, я вже завдяки їй почала потроху розкривати родові сили, але ще мало часу пройшло. Можливо ти мені підкажеш що я ще можу зробити?"— запитала дівчина.

"Ти маєш зануритися у божествений сон. Це допоможе тобі згадати, ким ти була в минулих життях, і побачити те, що впливає на твоє теперішнє. Відповіді, які ти шукаєш, уже є в тобі, але щоб знайти їх, потрібно розкрити старі шари пам’яті."

"Божествений сон? Це що?" - Настя подивилася на прабабусю з подивом і тривогою.

"Хм..зараз це зветься регресія, здається" - відповіла Марія.

Жінка підвелася й підійшла до вікна, звідки відкривався вид на луг із квітами, що гойдалися на вітрі.

"Ти побачиш мене ще не раз, — сказала вона, обертаючись до Насті. — Але зараз ти маєш прокинутися."

Слова прабабусі, як і її образ, розтанули, наче ранковий туман. Настя прокинулася раптово, серце калатало, а у вухах все ще лунав її голос: “Заглянь у себе через минуле, і знайдеш своє майбутнє.”

Настя лежала, вдивляючись у темряву кімнати, обмірковуючи побачене. Сон відчувався таким реальним, що вона більше не могла його ігнорувати. Вона вирішила: потрібно знайти того, хто допоможе їй розпочати цей шлях.