Розділ 5. Життя і смерть Глава 15. Інший шлях

Кордон між Майнгардтом и Краомолією

Маттей

— Елі! Елі! Елі, прокинься, прошу тебе. Елі! — Маттей тримав обм'якле тіло своєї королеви.

Він вже висмикнув стрілу з її спини й тепер намагався затиснути рану. Кров сочилася крізь пальці, і розгублений переляканий хлопець не міг зрозуміти, що йому робити. Він зірвав з плечей плащ і затис рану так сильно, як міг. Фея стала такою блідою, ніби в цьому тендітному тілі зовсім не залишилося життя.

Ні! Ні! Вона не може ось так померти.

— Мені потрібний кінь! — закричав Маттей, але дим застряг у горлі.

Навколо була суцільна плутанина: вогнища палали, кругом були розкидані тіла мертвих та поранених. Воїни Майнгардта добивали ворогів, які вижили, які не встигли втекти на той бік ріки. Проте, всі крадькома поглядали на Маттея, який намагався врятувати їхню королеву. Після того, як вони побачили, що Еліена може ставати драконом, в очах оселився непідробний страх.

Блискавка ковзнула по небу і вдарила поруч з воїнами, які шепотілися за спиною у Маттея.

— Я сказав, мені потрібна допомога! — заричав він, і до хлопця одразу ж підбігли кілька воїнів. — Ми повертаємося в Фейркасл, і якщо у когось із вас є сумніви в тому, чий бік прийняти, то залиште їх перед входом у Темний ліс або не входьте до нього зовсім! – Додав друїд.

Він узяв плащ, запропонований одним із лицарів і, розірвавши його на клапті, перетягнув рану Еліени.

— Чим я можу допомогти, мілорде? — спитав бородатий лицар, з блискітками сивини в чорному волоссі. Це був один зі вартових замку.

— Тримай її Величність, нікого до неї не підпускай,— наказав Маттей і акуратно переклав ученицю на руки лицарю. — І притискай рану,— він вказав на закривавлену тканину плаща. – Я скоро повернусь.

Лицар витягнув свій меч з піхов і, притримуючи Її Величність другою рукою так, щоб затискати рану, розвернувся спиною до тернового муру. Вже звідти на нього точно ніхто не нападе, а ось з боку Майнгардту… Рана на спині королеви говорить про те, що може.

Маттей же швидкими кроками під здивовані погляди лицарів попрямував прямісінько в Темний ліс, і не на стежку, в саму гущу, під гучний гуркіт грому напередодні грози. Він напевно знав, що треба поспішати. Точно така гроза була, коли загинула Алаінн, і це була не просто Кутіосівська негода – він це відчував. Небо переливалося червоними відтінками, природа вила ураганним вітром і гуркотіла гуркотом грому з такою силою, що тремтіла земля. Блискавки падали на поле бою, перетворюючи на скло все, що оточувало фею. Усипальниця Алаінн не була створена будь-ким – її створила сама природа. Вона розташовувалася там, на межі лісу, куди ніколи не заходила Еліена – величезна кришталева брила з ув'язненим тілом королеви-матері, яка виглядала так, ніби спить вічним сном.

Зараз гроза ще не набула повної сили, але блискавка, яка мало не потрапила в шептунів, була першою вісточкою. Небо все багряніло, і завивання вітру ставало голосніше і голосніше. Все говорило про те, що буде, так само як тоді. Еліена не могла добре пам'ятати цього моменту, а ось Маттею ніколи не забути того дня. Усвідомлення наближення смерті феї було жахливим.

Темрява лісу затягла його миттєво. Тепер через густі крони дерев і щільні переплетення пагонів повзучих рослин усіх можливих видів тут завжди була ніч і тиша. Вітер не проникав крізь навислі завіси листя навіть зараз, під час грози, що невпинно насувається. Маттей сумнівався, що взагалі можливо звикнути до цієї мертвої, глухої тиші. Тільки шелест його кроків і тихий хрускіт кущів порушував її. Здавалося, за ним хтось спостерігав і рухався слідом.

— Я знаю, що ти мене чуєш, — спокійно промовив хлопець. — Знаю, що ти тут і спостерігаєш за тим, що відбувається, Варйєлле*. Якщо ти не допоможеш, вона помре…

*Варйєлле – Лісовий дух, охоронець лісу

– Якщо вона виживати, то безліч короткоживучих помирати, — пролунав голос звідкись із кущів, і звідти, спираючись на великий уламок гілки, повільно з'явився невисокого зросту дідок з паростками, що стирчать з волос. А одна з гілочок росла прямо з кінчика його носа. Старий був у рваному одязі, тонкі клапті якого більше скидалися на листя. Босі ноги його ніби були продовженням коріння гнучких пагонів лісу. Варйєлле говорив трохи дивно, ніби з акцентом чи говором.

– Ти цього не знаєш! І хіба вам, чарівним створінням, не все одно на долі людей? — склавши руки на грудях, ніби захищаючись, заперечив Маттей.
— А якщо я скажу, що якщо вона виживати, то помирати ти? — спираючись двома руками на палицю, спитав старий.

Маттей не чекав такої відповіді та трохи сторопів.

— Не сьогодня, — розсміявся старий, махнувши рукою на хлопця, — але якщо вона зараз помирати, ти проживеш довго як для тих, що коротко живуть. А якщо виживати — ти розплатишся за те, що стоїш за її спиною. Ти помреш, не залишивши після себе навіть спадкоємець.

— Я не хочу прожити просте людське життя, — впевнено відповів Маттей.

Хлопець вже думав про це: яким би було його життя без неї, без маленького казкового створіння? Він не хоче бачити цей світ без її присутності в ньому. Ні, він давно для себе вирішив, що повинен піти першим, бо не винесе ще однієї смерті. Не після того, що трапилося з Алаінн та його батьками.