Глава 14. Частина 1. Війна

Краомолія

Заколоти та бунти розтікалися королівством кров'ю, що палала наче кров Лінгуа Ігніс4. Хтось вирішив, що Джерард заслабкий, раз не зміг захистити єдину доньку від прокляття, а дружину від самогубства. А слабкість корони – це можливість відновити колишній порядок, до того, як Краомолія захопила чужі землі. Ще були ті, кого не влаштовувало збільшення данини, адже з кожною новою війною, спалахом повстань, зростали й побори, адже армію треба було утримувати й годувати. Невдовзі натягнута сусідніми королівствами павутина напруги вкрила всю Краомолію. Джерард носився із заходу на схід, притишуючи вогнища непокори, здавалося, давно підкорених жертв. План Еліени неспішно реалізувався, іноді пригальмовував через перешкоду у вигляді боягузства того чи іншого лорда. Але на кожного боягузливого Зайцехвоста5 знаходився свій бугхарст*, який перехоплював ініціативу.

Південний схід Краомолії

Біль розносився по судинах, а в горлі застрягли попіл і бруд. Посеред площі голосно закричала дівчинка. Її батькові в груди вп'ялася сокира лицаря в білих обладунках з великим вовком, що вив, у нього на плащі. Здавалося, повітря завмерло, щільно покриваючи землю сірою завісою диму. Повстання, що почалося на світанку, Краомольська армія придушила, наче ураган тонке полум'я свічки. Все місто Віріді було всипане мертвими тілами, покараних за непослух, людей.

Західний кордон Краомолії

Поселення Стоус горіло, як горло дракона на видиху. В нічне небо злітали крики людей, які намагалися врятуватися від полум'я. Його приносили лицарі в білих обладунках з чорним вовком. Бунтівників, їхніх рідних, близьких і всіх, хто траплявся під руку лицарям – усіх прив'язували до коней і тягли по пильних вулицях, доки їхні тіла не ставали схожими на криваві шматки непізнаваної плоті. 

Запах смерті та горілого м'яса заполонили кожен кут селища.

Північно-східний кордон Краомолії

Люди падали в річку Меркай, що протікала через місто, і захлиналися кров'ю і брудною водою, вкритою попелом від пожежі того, що раніше було торговою площею Афлумін.

Хлопчик весен шести, на ім'я Буст виринув і схопився за дерев'яні балки мосту. Руку все ще сильно пекло після потрапляння палаючої соломи з даху рідного дому. У воді, здавалося, що біль трохи притуплявся, і ставало трохи легше. Хлопчик виплюнув брудну воду і спробував прибрати попіл з обличчя. Його сильно трусило, чи то від холодної води, чи то від болю, чи то від страху, що скрутив усі всі нутрощі.

Удар. Дошка над головою голосно хруснула, і на нього потекло щось гірко-солене, липке і гидке. Буст провів рукою по волоссю, намагаючись стерти, змити це з себе. Він відплив трохи у бік і почув звук. Такий дивний звук, ніби щось котиться по дошках мосту. Бульк. Наче у воду падає камінь. Вони так бавились з друзями – кидали у воду велике каміння і прислухались до різних звуків, якими відповідала мутна вода. Але що ж це? І знову щось прокотилося дошками мосту.

Буст спіймав це інтуїтивно, як вкрадене вчора на площі яблуко. Спіймав і відчайдушно закричав приєднуючись до какофонії тріскоту пожежі й стогонів конаючих людей і будівель. У Буста в руках була чиясь голова. Перш ніж відкинув її вбік хлопець встиг запам'ятати страх, здивування і біль, що застигли на обличчі вбитого. Голова з мерзенним бульканням пішла під воду.

Геть! Швидше геть звідси. Геть з єдиного місця, яке він коли-небудь бачив і знав, геть з його дому.

Він швидко гріб руками по воді. У вухах все ще лунав голос батька, який наказав йому бігти прямо перед тим, як палаючий солом'яний дах звалився їм на голови. Втікаючи, він чув крики батьків, яких пожирав вогонь, але вони швидко злились з завиванням полум'я й вереском людей. І тільки білі плащі з чорним вовком, наче тіні, не припиняли миготіти між будинками.

Місяць Екуос. Чотири Місяці по тому

Місто Містоф. Королівтсво Лаайрен

Вартонус

На півдні було тихо. Тут, у Лаайрен, жив, точніше доживав свої дні, Вартонус – батько загиблої красуні Найрен. 

Той ранок був особливо похмурим. Хоча, з дня смерті його маленької дівчинки, щоранку було так. У щільні дерев'яні двері тронної зали постукали.

— Ваша Величносте, — молодий вартовий притримував рукою сповзаючий шолом, який був йому зовсім не по розміру.

– Чого тобі треба? Я не хочу нікого бачити,— відрізав Вартонус. Він провів вже чимало весен, але ще не був старцем. По його обличчю складно було сказати, скільки саме король вже прожив. Тільки глибокі зморшки втрати розрізали його лоба, перетинаючи глибокий шрам, що йшов майже крізь усю голову. Руде волосся все ще добре розрізнялося в сивині під короною. Точно таке було у його найкрасивішої донечки. А тепер її немає. Вартонус підняв простий металевий кубок, з яким тепер не розлучався, і осушив його одним ковтком, після чого витер мокрі від елю вуса і знову подивився на застиглого у дверях вартового. — Я ж сказав — забирайся! Я нічого не хочу знати й не хочу нікого бачити!
– Пгобачте, Ваша Величносте, — від хвилювання хлопець знову забув, як вимовляти «р», — але там дг-г-гакон.

Тільки тепер король помітив, що двері дрижали від того, як у вартового тремтіли руки.
– Ти що обпився елю, чи що? — зневажливо засміявся король, а слідом за ним розсміявся слуга, що підливав йому, і вся варта.
– Можливо, Ва-а-аша Вел-л-личносте. Дозвольте пог-г-длянути у вікно. О-о-он він там сидить і диг-г-г-виться на Ва-а-а-ші покої, – хлопець показав на зачинені віконниці тремтячою рукою. Король кивнув вартовим, і ті широко відчинили віконниці, впустивши всередину слабке світло і туман.